Читать онлайн книгу "Малиновий пелікан"
Малиновий пелiкан
Володимир Миколайович Войнович
Великий росiйський роман
Якщо визначати жанр нового роману Володимира Войновича, то його можна назвати «роман-бомба», бо одразу пiсля публiкацii вiн неодмiнно вибухне. Адже письменник у ньому говорить про таке, про що у росiйському середовищi волiють мовчати – хто ж захоче вiдверто визнавати своi помилки та вади, зiзнаватися в абсурдному устроi росiйського життя?
…А починаеться все з того, що автора, вiд iменi якого йде оповiдь, вкусив клiщ. Витягти його вдома не вдаеться, i тому постраждалого везуть у каретi «швидкоi допомоги» до лiкарнi. Дорогою з ним трапляються рiзнi пригоди, а коли вiн починае марити, перед очима постають рiзноманiтнi видiння. І всi цi пригоди та видiння пов’язанi з устроем Росii. Так, виявляеться, що краiною править Перша особа держави, скорочено Перодер, який мае вигляд… пелiкана малинового кольору. Чому? Пiсля анексii Криму з’ясовуеться, що украiнська хунта мало того, що гнобила населення, вона довела рiдкiсний вид птахiв – малинових пелiканiв – до майже повного винищення. Остання пара пелiканiв розучилася висиджувати яйця. І в Росii е лише одна людина, яка може iм допомогти особистим прикладом… А щоби догодити Перодеру, всi його пiдлеглi також набувають вигляду пелiканiв, прилаштовуючи й собi дзьоби – чи то з картону, чи то з iншого матерiалу…
Володимир Войнович
Малиновий пелiкан
© В. М. Войнович, 2016
© М. Ф. Каменюк, переклад украiнською, 2016
© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015
Клiщ
Був у лiсi. Збирав гриби. Повернувся додому, поiв, поспав, подивився телевiзор, увечерi засвербiло в правому кутку живота. Почухав, забув, знову засвербiло, нагадало. Близько пiвночi, до сну зiбравшись, вирiшив наблизитись до свiчада. Глянув: ненечко моя! Коло дiаметром сантиметрiв п’ять наче триколiрна червоно-помаранчево-жовта мiшень i в самiсiнькiй серединцi, якщо з мiшенню порiвнювати, просто в десятцi – чорна масна цятка. Придивився – цятка-то жива, лапками ворушить. Клiщ!
Я багато чув про неприемностi вiд зустрiчi з цим паразитом, про можливi фатальнi наслiдки зi смертельним фiналом, тому полiз в iнтернет й одразу ж збагатився знаннями про клiщовий енцефалiт та хворобу Лайма (вона ж борелiоз – не плутати з композитором Берлiозом та його булгаковським однофамiльцем). Окрiм цих двох, про якi всi чули, е бабезiоз, рикетсiоз, гранулоцитарний анаплазмоз, моноцитарний ерлiхiоз та ще усiляка негiдь. Але для себе я прикинув, як найжахливiшi, першi двi (нагадую): енцефалiт та борелiоз. Ознайомився з першими симптомами: сильний головний бiль, блювання, свiтлобоязнь, температура до сорока, i це лише початок. В iншому випадку на шляху до смертельноi межi можуть спостерiгатись лихоманка, гiперемiя зiва, склер шкiри, диспепсичнi розлади, парези та паралiчi шиi, верхнiх кiнцiвок, обвисання голови на груди.
Я, зiзнаюсь, – людина слабкодуха. Коли чую про можливiсть якихось симптомiв, негайно iх помiчаю. Якщо хтось скаже, що у мене незвично червоне обличчя i чи не ознака це пiдвищеного тиску, вiн, тиск, негайно в мене пiднiмаеться до гаданого рiвня. Чи опускаеться, якщо запiдозрити, що вiн понижений. Спробуйте, скажiть при менi що-небудь про епiдемiю грипу, i мiй органiзм вiдразу вiдгукнеться кашлем, чханням та значним пiдвищенням температури. Зараз, якщо я не виявив у себе ознак гiперемii зiва та склер, диспепсичних розладiв, то лише тому, що не зрозумiв значення цих слiв. Якби зрозумiв, вони були б тутечки. А ось свiтла, менi здалося, в будинку надто багато, i обвисання голови на груди, це зi мною сталося одразу. Ледь я цю гидоту побачив, так вона, тобто голова, а не гидота, одразу й обвисла. Заглиблюватись далi в симптоми я не став, перейшов до iнструкцii, як позбутись непроханого гостя. Спосiб нiби простий. Прикласти ватку з олiею, потримати хвилин п’ятнадцять, паразит почне задихатись i полiзе назовнi. Я приклав. Через п’ятнадцять хвилин вiн не вилiз. І через тридцять, i через сорок залишався, де був. Терплячий виявився. Можливо, навiть чемпiон серед клiщiв з витривалостi, гiдний занесення до Книги рекордiв Гiннесса.
Мiж iншим, щоб ви собi уявляли, наскiльки це можливо, приблизну хронологiю, уточню, що ця халепа з клiщем закiнчилась цими днями, а розпочалась… Дiдько його зна, коли вона розпочалась, тодi ще, коли все у нас було тихо-мирно, краiна готувалась до прийдешньоi Олiмпiади, ми повiльно з хрускотом у суглобах розгинали колiна та пiдтримували добрi комерцiйнi стосунки iз сусiднiми ворожими братерськими державами. Якби я мiг передбачити, що станеться пiзнiше, то, можливо, про дрiбну комаху не писав би, але оскiльки час був ще мирний, без примiтних подiй, а тому нудний, що навiть задуми скiлькись гострi на думку нiкому не спадали i вся лiтература марнiла за браком практичноi вiдсутностi сюжетiв. Скажу бiльше, в описаний час життя здавалось настiльки щасливим, що потреба в хоч трохи серйознiй лiтературi цiлком зникла. Нещаснi люди, якi завжди щасливi. І нещасливi письменники, якi живуть серед щасливих людей. А сатирики й поготiв. Я припускаю, що якби Салтиков-Щедрiн воскрес i прожив трохи серед нас, тодi ще вiдносно щасливих, то, роздивившись та не знайшовши нiчого цiкавого, вiн залюбки повернувся б назад у той свiт, до якого звик. Я теж у той час не бачив навколо себе жодних вартих уваги тем i з цiеi причини зосередився на цьому бiдолашному клiщi, маючи те виправдання, що вiн хоч i маленький, але клопоту завдав менi значного. Тим паче, що сама собою подiя заглиблення в мое тiло клiща стала для мене поодиноким в останнiй час фiзичним дотиком до реального життя.
Рiч у тiм, що коли менi було рокiв набагато менше, нiж тепер, я вiв рухливий спосiб життя. Взимку жив у мiстi, влiтку – в селi, багато мандрував Росiею, вiдвiдував заводи, колгоспи, блукав тайгою з геологiчним загоном, спостерiгав за роботою золотошукачiв на Колимi, плавав в Охотському морi на дiрявому рибальському сейнерi, побував у Антарктидi та загалом славився як один з перших знавцiв росiйськоi дiйсностi. Але останнiм часом вiд життя, як то кажуть, вiдiрвався.
Вiк, лiнощi, хвороби, втрата енергii, цiкавостi до мандрiв, людей та географii, а також зменшення матерiальних можливостей призвели до того, що я став домосiдом.
Сиджу на дачi. В мiсто виiжджаю рiдко, у випадках крайньоi необхiдностi. Практично нi з ким не спiлкуюсь, окрiм дружини, хатньоi робiтницi Шури та зовсiм вже рiдко з кимось iз сусiдiв, коли виходжу вигуляти пса. Колись я думав, що запасу накопичених мною життевих вражень вистачить для моiх писань на все життя, але запас виявився не настiльки об’емним, як я очiкував, а життя довшим, нiж я розраховував, i зненацька для мене настав час, коли я, хто тримав у головi стiльки сюжетiв, раптом з’ясував, що просто не знаю, про що писати. Тому що сиджу вдома, не ходжу навiть до магазину i не знаю, що по чiм. Сотнi людських пригод, котрi знав, з пам’ятi спливли, тисячi вражень потьмарились, а новi у мене звiдкiля? З телевiзора. Вдень ще якось працюю, а ввечерi сиджу перед «ящиком», i всi свiжi знання звiдтiля. Так само, як i у моеi високоосвiченоi дружини та хатньоi робiтницi, яка не подужала семирiчки. Всi ми знаемо про Галкiна, Пугачову, Кiркорова, Малахова, Безрукова, Хабенського та iнших телеведучих, спiвакiв, серiальних акторiв, олiгархiв, iхнiх дружин та коханок. Хто з ким одружився, розлучився, купив будинок на Лазурному узбережжi чи арештований за крадiжку в особливо великому розмiрi. І не лише я не знаю теперiшнього життя. Його не знае нiхто. Ранiше вiдмiтною ознакою мiського пейзажу були бабусi, якi сидiли на ослiнчику перед будинком, помiчали та обговорювали усiх сусiдiв, якi входили чи виходили, хто що придбав, в чому одягнений, хто п’е, б’е дружину, чию дружину, коли чоловiк у вiдрядженнi, вiдвiдуе коханець. Тепер таке враження, що нi в кого в краiнi власного життя немае, всi сидять перед «ящиком», слiдкують за долями героiв мильних опер, заздрять iхнiм успiхам, спiвчувають невдачам та переживають за них бiльше, нiж за себе. І я теж живу саме таким життям, подiбно бiльшостi моiх спiвгромадян, сиджу вечорами, втупивши погляд у «ящик», живу в ньому, жив би й далi, якби не цей клятий клiщ.
О пiв на другу ночi я розбудив та покликав на допомогу Варвару, дружину. Кажу: давай, допомагай, витягуй. Вона нiчого подiбного в життi не робила i по телевiзору в медичнiй передачi лiкаря Голишевоi iй такого не показували. Взяла пiнцет, надiла окуляри, руки тремтять, нiби iй доведеться робити порожнинну операцiю, а не видаляти дрiбну комаху. При тому, що вона не лише медичноi освiти не мае, але вiд краплi кровi, котру беруть на аналiз з пальця, втрачае свiдомiсть. Так ось вона штрикала, штрикала в цю тварюку пiнцетом, потiм я сам в неi штрикав, а вона як була там, так i зосталась, хоча, сподiваюсь, ми iй якiсь незручностi все ж спричинили. На кшталт тих мужикiв з анекдоту, якi на прохання сусiдки намагались заколоти свиню, i кiнець кiнцем заколоти не закололи, але вiдлупцювали вiд душi.
Пiдняли ми з лiжка Шуру, а вона й поготiв. Як глянула, так обидвi руки пiдняла:
– Нi-нi-нi.
Я запитую:
– Що нi-нi-нi?
– Я його боюся.
– Кого його?
– Та цього. – Вона навiть руку простягнути не наважуеться, очима менi на нього вказуе.
Я кажу iй:
– Та чого ж ти його боiшся? Ти ж у селi жила, курям, либонь, голови рубала?
– Курям, – погоджуеться, – рубала. А це ж не курка, це ж це…
А що «це», сформулювати не може, але зрозумiло, що щось жахливе. Пiсля Шури прокинувся Федiр, який спав у передпокоi на килимку, та увiйшов до кiмнати, широко позiхаючи й похитуючи головою. Уважно нас усiх оглянув, не розумiючи, чим викликаний такий пiзнiй гармидер, нiчого не втямив, вискочив на канапу, простягнувся на всю довжину, поклав морду на переднi лапи i почав очiкувати, що буде далi. Я забув сказати, що Федiр – це наш ердельтер’ер, який нещодавно вiдзначив свое шестирiччя.
Усунувши жiнок вiд справи, я сам узяв пiнцет, але знову дiяв незграбно i нiчого не досяг, хiба що убгав комаху в себе ще глибше, нiж вона сидiла до цього. Доки я трудився, Варвара набралася смiливостi та розбудила телефоном знайомого лiкаря. Той, позiхаючи у слухавку, мовив, якщо ми цього клiща вiдразу не витягнули, подальше можна довiрити лише фахiвцям. Тому що коли дилетант залишить в менi хоча б маленьку частинку цiеi капостi, вiд неi можна очiкувати найсумнiших наслiдкiв, аж до згаданих вище. А час, котрий я описую, це нiч з суботи на недiлю. Це в нас з Варварою завжди таке везiння: всi неприемностi стаються саме в нiч з суботи на недiлю, коли нiхто нiде не працюе, а знайомi лiкарi вимикають своi мобiльнi телефони та п’ють – терапевти спирт, котрий принесли з роботи, а хiрурги подарований пацiентами французький коньяк. Варвара каже, потрiбно викликати «швидку». Я спробував заперечити, але потiм погодився умовно, гадаючи, що «швидка» через клiща не поiде, але може дати корисну пораду. Зазвичай, скiльки я чув, ця сама «швидка», сперш нiж виiде, задасть вам сто запитань по справi та безглуздих, що болить, де i як, чи холонуть ноги, чи синiють руки i скiльки хворому рокiв, у тому сенсi, що, може, пожив, та й досить, чи варто заради нього даремно палити бензин, та й на пенсii держава вже розтринькалась.
Трохи про себе i не тiльки
Якщо ви нiчого не знаете про мене, я вам дещо розповiм. Мене звати Петро Іллiч Смородiн, це мiй псевдонiм, а справжне прiзвище, Прокопович, мало хто знае. Серед них – наша листоноша Заiра, яка на початку кожного мiсяця приносить менi пенсiю, та касирка «Аерофлоту» Людмила Сергiiвна, у якоi я ранiше купував квитки до Берлiна, куди лiтав до свого сина Данила. Багато рокiв я користувався ii послугами, розраховуючись додатково своiми книгами та набором цукерок, а нинi купую квитки он-лайн. До мого вiку люди зазвичай тупiшають i новими технологiями оволодiвають важко, але я себе вважаю користувачем комп’ютера, як то кажуть, просунутим. Рокiв тридцять з гаком тому в Америцi я купив свiй перший «Макiнтош», вiн звався «Мак-плюс» (екран розмiром з пачку цигарок), i вiдтодi намагаюсь йти в ногу з часом, чим викликаю зневагу мого сусiда по дачi, одного з останнiх допотопних мугирiв мого поколiння Тимофiя Семигудiлова, прiзвище якого його ж соратники злегка переiнакшують, замiняючи лiтеру «г» iншою, з котроi починаеться слово «мати». Тимоха вважае, що справжнiй письменник повинен писати лише «пiрцем», маючи на увазi кулькову ручку. Своею непрогляднiстю вiн вельми пишаеться i впевнений, що лише той, хто пише вiд руки, може вважати себе хоч якоюсь мiрою належним до справжньоi росiйськоi лiтератури. Досягнення Пушкiна i Тургенева пояснюе тим, що вони писали гусячим пером, а на комп’ютерi нi «Євгенiя Онегiна», нi «Бежин луг», на його думку, не напишеш. До всiх цих мiркувань додае, що через комп’ютер йдуть флюiди (чому флюiди?) вiд диявола, а в того, хто пише «пiрцем», е прямий контакт з Богом, хоча у нього самого, я пiдозрюю, якщо був контакт з чимось далеким, то через комутатор, установлений на Луб’янцi. Щодо комп’ютера, то я гадаю, що i Пушкiн, i Тургенев залюбки його б опанували, але в будь-якому разi технiчна тупiсть ще не ознака лiтературного таланту, що досвiд нашого мугиря якраз i засвiдчуе. Вiн пише важко, незграбною мовою. Пройшов довгий шлях. Був колись зразковим радянським письменником. Писав про успiшнi колгоспи i вважався середньоi руки нарисовцем. Тридцять рокiв був членом КПРС i половину цього часу – секретарем партiйноi органiзацii. Завжди демонстрував безмiрну вiдданiсть радянськiй владi, за котру, як казав, готовий вiддати власне життя та задушити будь-кого, хто мав про неi не дуже добру думку.
Ще будучи, як i я, студентом лiтiнституту, взяв участь у цькуваннi Пастернака. І цим звернув на себе увагу влади. У сiмдесятi роки вишукував серед побратимiв по перу iнакомислячих, охоче брав участь у гонiннях на них та був вельми кровожерливим. У вiсiмдесятих, вiдчувши, звiдки вiтер вiе, переквалiфiкувався у мугирi, почав писати повiстi про колективiзацiю та руйнування бiльшовиками росiйського села, тодi радянська влада подiбне вiльнодумство допускала. Бiльшовики у нього були суцiльно з прiзвищами, що натякали на iх еврейське походження. Писав, як i ранiше, незграбно, але, як тодi багатьом здавалось, гостро, чим зажив тимчасову репутацiю правдолюбця i навiть прихованого антирадянщика. А коли радянська влада захиталась, дуже заповзято ii захищав, довiвши цим, що йому, як казав Бенедикт Сарнов, у лiтературi без пiдтримки армii, флоту та КДБ робити нiчого. У дев’яностi, котрi вiн називае лихими, ненадовго затих, знiтився, десь комусь пошепки пояснював, що завжди тайкома був лiбералом i в доказ десь щось цитував зi своiх антиколгоспних опусiв, але при передачi управлiння державою (разом з ядерним чемоданчиком) нашому теперiшньому Перодеру (Першiй особi держави) збадьорився духом, оголосив себе православним патрiотом i нинi шалено тавруе американцiв та лiбералiв, захоплюеться гiднiстю Володаря чемоданчика i за усiма ознаками з’iхав з глузду на мрii про православно-державну велич. І в його хворiй головi якимось чином поеднуються уявлення про те, що краiна зусиллями заокеанських полiтикiв та наших лiбералiв лежить у руiнах, але й одночасно пiднiмаеться з колiн, вiдроджуеться з попелу i ще покаже усьому свiту, де раки зимують.
Колись Твардовський, з яким я у молодостi був знайомий, казав, що людинi називати себе самого письменником нескромно, тому що звання «письменник» припускае наявнiсть в людинi специфiчних непересiчних здiбностей, котрi в сукупностi називаються талантом. І насправдi, в колишнi часи те коло людей, яких iменують читацькою публiкою, так i сприймали письменника, як iстоту, надiлену незвичайним i навiть надприродним хистом сягати в душу людини, розумiти ii пориви, переживання, страждання, таемнi потяги й таке iнше. Але тепер це все залишилось у минулому i письменником називають ледь не кожного, хто пише дешевi детективи, жалiсливi простенькi iсторii i навiть якiсь брошурки, конспекти полiтичних промов, рекламнi тексти. Всi вони письменники. Тому тепер я, долучаючи до себе це звання, нiякого збентеження не зазнаю. Та й як уявляти менi себе, який написав дванадцять романiв, шiсть сценарiiв, чотири п’еси та сотнi невеликих лiтературних текстiв? Я – член Спiлки письменникiв, член Пен-клубу, член ще якихось журi, комiтетiв, редрад та редколегiй, де часто-густо просто значуся у ролi весiльного генерала без усяких обов’язкiв та винагороджень. Крiм того, перебуваю у двох iноземних академiях, е почесним доктором трьох унiверситетiв та лауреатом десятка премiй. Сьогоднi мене шанують, називають iнодi навiть класиком, i романи моi у книжкових магазинах знаходяться у роздiлi «Класична лiтература». Але був час, коли мене вважали дисидентом, вiдступником, ворогом народу, мене переслiдували люди, iмен яких давно нiхто не пам’ятае, казали, що я пишу книги за завданням ЦРУ та Пентагону (а тепер сказали б Держдепу), що книжечки моi нiчого не вартi й згниють разом зi мною або навiть ранiше за мене на звалищi iсторii. На мене нападали могутнi сили, погрожували усiлякими карами, i все це я пережив i вижив, а задля чого? Чи не для того, щоб стати жертвою цiеi маленькоi нiкчемноi членистоногоi комахи?
Федiр i Олександра
Щоб домалювати картину про себе та мою родину, до вищесказаного додам ось що. Моi дiти вiд першого шлюбу, син Данило та донька Людмила, виросли та роз’iхались у рiзнi боки. Вiн у Берлiнi змiнив журналiстику на бiзнес, володiе великою автотранспортною конторою, ганяе фури в Росiю, Бiлорусь, Украiну та Казахстан i дуже непогано заробляе, а донька вийшла замiж за успiшного американського адвоката чи, як вона каже, лойера, та проживае у мiстi Лексiнгтон, штат Кентуккi, чи знову ж, як вони кажуть, Кентаккi. Теперiшня моя родина – це я, дружина Варвара, хатня робiтниця Шура i, певна рiч, Федiр. Семигудiлов вважае, що я пса так назвав iз русофобських мiркувань, тому що, як йому здаеться, лише людина, яка ненавидить чи зневажае росiян, може давати псам росiйськi людськi iмена. Хоча це – нiсенiтниця несусвiтська, тому що, по-перше, iм’я Федiр, а також Теодор, грецького походження i означае «Божий дар», i тому що, по-друге, нiякi не русофоби, а справжнi споконвiчнi росiяни з давнiх-давен називали котiв Васьками, кiз Машками, а кабанiв Борьками. А пес отримав таке iм’я, бо вiн, як менi здаеться, схожий на мого двоюрiдного брата Федьку, який такий же гладкий, добрий та кучерявий i на iснування чотириногого тезки не ображаеться. Федiр (не брат, а пес) мае дуже гострий нюх на мое наближення. Коли я повертаюсь з мiста, вiн вiдчувае це заздалегiдь, виявляе значне занепокоення, якщо вдаеться, втiкае з двору i мчить до шлагбаума бiля в’iзду в селище, щоб мене зустрiти. Якимось чином вирiзняе мое авто серед iнших i дрiботить за ним, метляючи своiм куцим хвостом.
– Як вiн впiзнае ваше авто? – дивуеться Шура.
– За номером, – вiдповiдаю.
– Та ну! – вигукуе вона, але, маючи про iнтелектуальнi здiбностi Федора високу думку, схиляеться до того, щоб повiрити.
Шура опинилась в нас, коли втекла з тамбовського села, де ii все життя били. Спочатку за будь-яку провину та просто для постраху шмагав ремiнцем налиганий батько, згодом за те, що виявилась безплiдною, кулаками виховував чоловiк, теж налиганий. Час вiд часу вiн «зашивався» i не пив, але тодi ставав ще злiшим i бив ще бiльше. Шура все терпiла, не уявляючи собi навiть, що може просто пiти, але iй пощастило, що одного разу вiн п’яний потрапив пiд автобус. Але до цього часу пiдрiс i теж почав ii бити на той час зачатий у пиятицi синок Валентин, вiд якого вона втекла, залишивши йому все, що в неi було, включаючи будинок та корову. Про сина вона говорити не любить, але чоловiка згадуе з ненавистю i дякуе шоферовi того автобуса, котрий його роздушив.
З’явившись у нас, вона попервах поводила себе надто сором’язливо, боялась поставити зайве запитання i показати, що чогось не знае. Першим ii завданням було приготувати нам з Варварою снiданок. Напередоднi ввечерi Варвара наказала iй зварити два яйця в мiшечок. Вранцi ми прокинулись, снiданку немае, нас зустрiчае розгублена Шура i повiдомляе, що всю кухню винишпорила, але мiшечкiв нiде не знайшла.
Врештi-решт вона у нас прижилась, розм’якла, але давнiх страхiв довго не могла позбутись. Бувае, я просто покличу ii: «Шура!», вона здригаеться, дивиться на мене, i я бачу, що вона мене боiться. Боiться, що щось зробила не так i зараз буде фiзично покарана. Інодi, втiм, боiться не даремно. Якось, увiйшовши до себе в кабiнет, я застав ii за тим, що вона, ставши на стiлець, мокрою ганчiркою для пiдлоги намагалась протерти картину Поленова «Зарослий став», що висiла над моiм столом, не оригiнал, звичайно, але дуже хороша копiя.
– Що ти робиш?! – закричав я.
Вона повiльно сповзла на пiдлогу, блiда, дивилась на мене приречено i губи ii трусились. Через роки, уже бiльше до мене звикнувши, вона зiзналась, що думала, що я буду ii бити.
Шура живе у нас вже понад шiсть рокiв. Ми iй видiлили кiмнатку на другому поверсi з окремим туалетом та душем. Там вона поставила собi шафку з настольною лампою. На шафку поставила маленьку iконку, на стiну почепила лiтографiю, на котрiй було зображено замок та став з лебедями. Ми вiддали iй старий телевiзор, котрий вона дивиться у вiльний час. Їi улюбленими передачами ранiше були «Модний вирок» та «Нумо, поберемось», але з недавнього часу почала цiкавитись полiтичними ток-шоу, котрi переглядае, але свого ставлення до них нiби нiяк не виявляе. Загалом, вона тиха, неговiрка, чепурна. Особистого життя у неi, здаеться, нiякого немае. Ходить гуляти з Федором. З якогось часу почала вiдвiдувати церкву. Їi батько був, як виявилось, членом КПРС i навiть секретарем радгоспного парткому, але нишком прийняв на себе хрест та похрестив дiтей, що не перешкоджало йому, як i ранiше, багато пиячити та мордувати рiдних.
Я з Шурою борюся, тому що вона завжди намагаеться навести у мене свiй порядок, перекладае моi речi, пiд час моеi вiдсутностi складае моi папери так, що потiм я не можу розiбратись, де що, i вiдучити ii вiд цього немае нiякоi можливостi.
Попередня наша хатня робiтниця Антонiна постiйно втручалась у нашi з дружиною розмови. Про що б ми не говорили, про життя, полiтику, економiку, лiтературу, про все вона мала свою думку, котра, втiм, завжди збiгалася з моею. Ця ж нiколи не втручаеться, лише слухае, як ми обговорюемо яку-небудь книгу, фiльм, театральну постановку, телевiзiйну програму, перетираемо на зубах знайомих, картаемо владу чи лаемось самi. Слухае, iнодi посмiхаеться якiйсь своiй думцi, але розмову не заводить. Я взагалi думав, що вона нi про що власноi думки не мае, але якось зазирнув до ii хижки, побачив у неi на шафцi поруч з iконкою, на котрiй була зображена Божа Матiр з немовлям, такого самого розмiру фотопортрет Перодера. Звичайно, я не втримався i поцiкавився, звiдки вiн i навiщо.
– А що, не можна? – запитала вона.
– Та будь ласка, але навiщо вiн тобi?
– Але ж вiн хороший.
– А чим вiн хороший?
– За Росiю побиваеться.
Іншого разу я побачив у неi на шафцi книгу вiдомого нашого «патрiота» Гарольда Євсеева «Витоки росiйського жидо-масонства». Коли я запитав, хто дав iй цю погань, вона вiдповiла: Семигудiлов.
А я ж то сумнiвався, що вона вмiе читати.
Менi це не сподобалось, i я сказав Варварi, що хатню робiтницю настав час змiнювати.
Але Варвара стала рiшуче на захист Шури, переконуючи мене, що вона просто дурепа, але чесна дурепа. Антонiна нас трiшки обкрадала, а ця поки що у злодiйствi не помiчена. Своi обов’язки виконуе, в будинку завжди чисто, вiкна вимитi, бiлизна випрана, обiд приготовлений, а ii погляди не мають нiякого значення, тим паче, що насправдi нiяких поглядiв у неi немае.
Тоцьк не бере
Якщо, як стверджуе статистика, середня тривалiсть життя у нашiй краiнi 64 роки, то несправедливо хоч би кому перевищувати цю межу. Так, звичайно, я працював, щось робив корисне чи шкiдливе (це як поглянути), але скiльки ж держава мае зi мною розраховуватись?! Тому, якщо припустити, що «швидка допомога» дотримуеться державного iнтересу, iй краще не квапитись. Однак i молодiсть не пiдстава, аби поспiшати. До мого сусiда, тридцятирiчного бiзнесмена Кольки Федякiна, коли в нього стався iнсульт, не iхали, тому що вiн волав про допомогу, плутаючи язиком, i фельдшер, який приймав дзвiнок, порадив не бешкетувати, вiдiспатись, а вранцi випити розсолу. А вiн ранком порадою не скористався, тому що небiжчики розсолу не п’ють. А дядьковi Федякiна Борису Овсiйовичу, коли вiн лежав iз серцевим нападом, пропонували: перш нiж марно турбувати заклопотаних людей, вжити валiдол чи нiтроглiцерин, покласти на груди грiлку, наклеiти гiрчичники, попарити ноги. А тут Варвара набрала «03», i там, на мiй подив, зайвих запитань ставити не стали i заперечувати не намагались. Не минуло й пiвгодини, як авто з хрестами на вологих боках, наповнивши околицi виттям сирени та осяявши iх синiми сполохами, влетiло у двiр. Той факт, що воно так швидко приiхало, переконав мене у тому, що тi, хто послав авто, вважають, що справа на це заслуговуе. На порозi з’явилась молода бiлявка в блакитнiй куртцi з написом на спинi «Швидка допомога» та рославий молодик з йоржиком та безглуздо-iронiчною посмiшкою на плисковатому обличчi.
– Йой, – мовила вона, – який у вас красень! – i посмикала холку Федора, котрий довiрливо пiдiйшов до неi. – Нiвроку, гарний. І одразу готовий товаришувати. Чуе, що вiд мене тхне псом?
І, перш нiж поцiкавитись причиною виклику, розповiла, що у неi також е пес-пудель, непородиста кiшка, чоловiк Іван та двое дiток молодшого шкiльного вiку. Повiдомила, що iм’я та по батьковi у неi Зiнаiда Василiвна, але чоловiк, свекор та всi iншi звуть ii просто Зiнуля.
Нарештi згадала, навiщо приiхала:
– Так, у кого тут що сталось?
Ми навперебiй почали пояснювати. Незважаючи на сумарну плутанiсть, вона усе зрозумiла. Оглянула мiй живiт, помацала мiзинцем з нiгтем, наманiкюреним та гостро заточеним, нiби спецiально пiдготовленим для витягування клiщiв. Я подумав, що вона зараз же цей природний iнструмент застосуе для справи. Але вона пальчик вiдвела, а клiщем захопилась, як до цього псом:
– Ой, який аферист! Супер! І як же ти туди, паразит, залiз? І вилазити, мабуть, не волiеш. А навiщо? Тепло тобi там, затишно, ситно. Ну, нiчого, – пообiцяла, – у нас не загостюешся.
І каже вже не клiщу, а менi:
– Ну що ж, збирайтесь, поiдемо в лiкарню.
– Навiщо? – запитав я.
– Ну а як же. Ви ж не бажаете померти вiд енцефалiту.
– Нi, не бажаю.
– Отже, потрiбно iхати.
– Але чому iхати? Хiба не можна вдiяти щось на мiсцi.
– А що саме?
– Звiсно що. Витягнути клiща. Це що, така важка справа? У вас, напевно, е для цього медична освiта, досвiд.
– Все у мене е, я фельдшер зi стажем. Не лiкар, але теж на щось здатна. Але ось стерильних iнструментiв у мене немае. А без стерильних iнструментiв такi речi не робляться. Ви зi мною згоднi?
Я погодився, але наважився виразити подив.
– А що, стерильнi iнструменти хiба це проблема?
– Ну, звичайно, проблема, ви ж не бажаете померти вiд зараження кровi. Менi здаеться, навiть i у вашому вiцi це не надто приемно. Ви зi мною згоднi?
Я погодився, що i вiд зараження кровi померти не бажаю. Правду кажучи, я взагалi нi вiд чого померти не бажаю, але розумiю, що вiд чогось усе ж доведеться. Але бажано iншим разом. Хоча iншим разом бажано, щоб теж не було.
– Але все-таки, – спробував я мiркувати логiчно, – якщо у вас з собою немае нiякого стерильного iнструменту, давайте обiйдемось домашнiми можливостями. Вiзьмемо просту голку, прокип’ятимо, ось вам i стерильний iнструмент.
– Ну, це вiрно. Голку ви прокип’ятите. А пiдлогу, стiни та стелю теж прокип’ятите? Стерильну обстановку зумiете створити?
– Тобто, щоб навколо чистота була? Так у нас нiби й не брудно.
– Чистота – це ще не стерильнiсть. Спробуйте, проведiть пальцем по пiдлозi, встромiть його пiд мiкроскоп i там таке побачите, що зомлiете.
Я припустив, що з мiкроскопом скрiзь що-небудь знайдеш. Вона погодилась: скрiзь, але не те i не в такiй пропорцii. Якщо в справжнiй операцiйнiй…
– Та при чому тут операцiйна, – вигукнув я, втрачаючи терпець. – Менi ж не операцiю, а усього-на-всього витягнути клiща.
Але й вона почала дратуватись.
– Це вам здаеться, усього-на-всього клiщ. Мiкроб у тисячу разiв менший, а потрапить в ранку – i зараження кровi. І що пiсля цього? Пiсля цього – ви на цвинтарi, я – у буцегарнi, а моi дiти де? У сиротинцi. Вони у мене вiд першого чоловiка, а цей з ними панькатись не стане. Нi, не те, щоб це… Вiн iх любить, доки зi мною. Але зустрiне iншу жiнку й одразу згадае, що дiтки-то не його. От i вiддасть iх до сиротинця. А там iх американцям продадуть на розчленування. Закон забороняе, а iм все одно продають. Нелегально. Через Бiлорусь перевозять. Ви гадаете, вони так чи що полюють за нашими дiтками? Тому що такi добрi? Еге ж, добрi. В них зараз – чули? Тривалiсть життя сягнула майже до ста рокiв. А за рахунок чого? Три речi (почала загинати пальцi): збалансоване харчування, стовбуровi клiтини та трансплантацiя. Американцi, вони люди рацiонально мислячi. Ви зi мною згоднi? Для них здорова росiйська дитина – це комплект запчастин. Це як автомобiль, розумiете? Дотепнi люди крадуть, розбирають, а потiм по запчастинах продають. Кому гальмiвнi колодки, кому карбюратор, шини, свiчi чи ще щось. То ми iдемо чи чекаемо симптомiв енцефалiту? У вас голова не паморочиться? В очах не двоiться?
Звiсно, менi одразу здалось, що паморочиться та двоiться.
– Виходить, i обговорювати нiчого, – зробила вона висновок i, дiставши з сумки спецiальний телефон розмiром з чоловiчий черевик, почала дзвонити у якусь iнстанцiю та пояснювати негучно:
– Так, клiщ! Є почервонiння та припухлiсть. Хворий скаржиться на сверблячку, запаморочення, подвiйний зiр та нудоту.
Про нудоту це вона вiд себе додала, але як тiльки додала, то менi вiдразу здалось, що мене трохи нудить.
Я аналiзував своi вiдчуття, а вона вiдiйшла в закуток i ще в свiй мобiльник шепотiла, прикриваючи його пухкою долонею, щось, вочевидь, таке, що не для моiх вух. Це мене насторожило, але все-таки я ще очiкую, що iй скажуть, мовляв, дурницi, не забивайте нам баки, зробiть те-то й те-то i приймiть новий виклик. Їй нiчого такого, певне, не кажуть, виходить, до того, що вона прошепотiла, поставились з належною увагою. Закiнчивши розмову з iнстанцiею, фельдшериця повiдомила, що мене ладнi прийняти у «Склiфi», тобто в лiкарнi iменi професора Склiфосовського, куди вiдвозять людей з ножовими та вогнепальними пораненнями, самогубцiв, людей, якi отруiлись грибами, ошпарених, обгорiлих у пожежi, людей, що упали з даху, зiм’ятих в автокатастрофах, вирiзаних iз залiза та зiбраних по шматочках. І мене з якоюсь жалюгiдною комахою в животi також туди ж? З одного боку, незручно з такою дрiбницею, а з другого боку, якщо везуть – значить, не дрiбниця. Але, уявляючи, що вiд мене до Склiфосовського не менше сорока кiлометрiв, я поцiкавився, чи не можна кудись поближче. Наприклад, до Тоцька, ось вiн поруч, а в ньому е дивовижна лiкарня.
– Ой, який же ви примхливий! – зiтхнула вона i почала знову телефонувати. – Алло, алло, вони в «Склiф» не бажають, вони бажають в Тоцьк. – Менi: – Зараз наш диспетчер телефонуе в Тоцьк. – Диспетчеру: – Алло, алло. Що, нi? – Менi: – Тоцьк вас не бере. В них лiкарня академiчна. Беруть лише академiкiв, професорiв, докторiв наук. Але вас можуть прийняти в Запольську.
Водiй за весь цей час не зрушив з мiсця. Стояв бiля дверей з тiею ж безглуздою посмiшкою, котра нiчого не виказувала, i крутив на пальцi в’язку ключiв.
У пошуках стерильностi
Я, звiсно, образився, що Тоцьк мене не бере. На iхню думку, я не академiк. Нiчого доказувати я не захотiв. Хоча до певноi мiри я все-таки академiк. У двох, як сказано вище, iноземних академiях числюся i в однiй навiть як почесний член. Але що тут доказувати? Теж менi академiчна лiкарня! Я розумiю, коли е клiнiки онкологiчнi, педiатричнi, психiчнi, ветеринарнi за видами хвороб чи тварин. А тут наклепали усiляких лiкарень окремих для академiкiв, для мiнiстрiв, для космонавтiв, для суддiв, для прокурорiв чи iще когось. Наче цi, для кого це «для», не з таких самих частин, як ми, складаються, чи хвороби у них особливi, академiчнi, мiнiстерськi, прокурорськi. Єдине у них професiйне захворювання – геморой. У нас держава, яка була радянською, так i зосталась – станово-iерархiчна. Одним усе, другим поменше, третiм взагалi дуля. Звiсно, за Тоцьк я ще мiг би поборотися, кудись подзвонити, написати скаргу, викласти в iнтернет, але поки цим займатимусь, енцефалiт розвинеться… Так що там iще? Запольськ? А вiн не академiчний. І хiба вiн не далi, анiж «Склiф»?
Фельдшерка охоче погодилася:
– Ну, й правильно, в Запольськ iхати не варто, тим паче, що стерильностi вони також не забезпечать. Яка там стерильнiсть? Там ось такi таргани по стiнах бiгають. А в «Склiфi» стерильнiсть. І ще спецiально навчений персонал, потрiбне обладнання i лабораторiя. Вони вашого клiщика акуратненько витягнуть i вiдразу в лабораторiю на аналiз, а вам iн’екцiю зроблять i, дасть Бог, живим зостанетесь. Якщо навiть i буде невеличке пошкодження мозку, це не страшно, у нас вся краiна з ушкодженими мiзками живе. Ви зi мною згоднi?
Раз такi перспективи, що менi зоставалося робити? Гаразд, кажу, поiхали. Зiнуля зрадiла, наче я до неi на iменини налаштувався. Я згодом подумав, що це iй для чогось було потрiбно саме в цей район потрапити, от вона мене цим напрямком i спокушала. А спокусивши, зрадiла.
– Паша, – каже до шофера, – гайда!
Федiр, користуючись загальним сум’яттям, першим заскочив у машину, але, будучи витуреним, образився i повернувся в дiм, не озираючись. Шурочка, проводжаючи нас, пустила сльозу i перехрестила мене, що збiльшило моi кепськi передчуття.
У машинi виявились вузький лежак i чотири крiсла – три спереду, одне позаду.
– Як ви, сидячи чи лiжачи поiдете?
Я сказав, що звiсно, сидячи. Тим паче, що перерахованi вище симптоми начебто минулися i корчити iз себе лежачого хворого не хотiлося. Розсiлися по крiслах, пристебнулися, поiхали. Куди? Навiщо? Чи потрiбно? Я прожив уже, як сказала б освiчена людина, основний корпус життя i чи варто так чiплятися за рештки, коли навiть у потрiбностi всього нашого iснування у декотрих людей наявнi сумнiви.
Про смисл життя
«Дар напрасный, дар случайный, жизнь, зачем ты мне дана?» – запитував Пушкiн. Всяк, хто мислить, рано чи пiзно завмирав над цим запитанням. При цьому хтось, природно, сподiвався, що дар, можливо, не зовсiм випадковий i зовсiм не марний, а даний йому з якимсь таким смислом, можливо, навiть зi смислом особливим. Ну, припустимо, що життя Пушкiна мало особливий смисл, тому що… Ну, не стану пояснювати чому. Гаразд, давайте розпочнемо з Пушкiна i складемо список тих, хто зробив щось особливе в лiтературi, мистецтвi, науцi i залишив, як кажуть, свiй слiд. Але ж бiльшiсть людей нiякого окремого слiда нi в чому не залишили. Селянин вирощував хлiб, ми його з’iли, перетравили, зосталось те, що зосталось. Двiрник позамiтав у дворi листя, воно знову нападало, вiн знову позамiтав, почистив двiр вiд снiгу, настала весна, вiд його працi нiчого не зосталося. Значить, життя його взагалi поминуло безслiдно? А життя тварини, комахи, воно що ж, створено природою без усiлякого смислу? Можливо, навiть i так. Все зi смислом чи все без смислу. Якщо друге, то i Пушкiн без смислу, бо бiльшостi людей i вiн не потрiбний. Бiльшiсть живе, не задумуючись про смисл, i правильно робить, бо спроби знайти його призводять лише до даремних мук, а iнодi й до гiршого.
Мiй друг Костя Плотников був блискучим ученим-фiзиком, автором деяких вiдкриттiв, включаючи елемент, що поповнив таблицю Менделеева. В звичайному життi вiн був легкою, товариською i розхристаною людиною. Але iнодi задумувався над смислом життя, додумувався до того, що його немае, впадав у депресiю i доходив до думки, що раз нема смислу життя, то нема й смислу жити. І тодi потрапляв до лiкарнi. Лiкарi вникали в причину його депресiй, виясняли деталi його життя, але все начебто було в нормi. І спадковiсть (тато хiмiк, мама пiанiстка) непогана, i в дитинствi нiчим, окрiм кору i свинки, не хворiв, навчався на вiдмiнно, в справах успiшний, дружина прекрасна i дiти гарно влаштованi. З сексом е проблеми, але рiч не в тому. А в тому, що не бачить смислу в життi. Тодi виникали думки про самогубство. Якось його витягли iз петлi i привезли до лiкарнi. Два днi вiн лежав обличчям до стiни, нi з ким не розмовляючи, але слухняно пiдкорявся медсестрам, якi приходили зробити укол, вимiряти тиск, температуру i взяти кров на аналiз.
Увечерi третього дня його навiдав завiдуючий вiддiленням Геннадiй Єремiйович Цимбалюк, мужчина рокiв п’ятдесяти з коротко пiдстриженими сивими вусиками на життерадiсному засмаглому обличчi, любитель жiнок, рибалка i мисливець. Вiн щойно повернувся з Болгарii, де полював на косуль, результатом був цiлком вдоволений, що позитивно позначилося на його настроi.
– Радий бачити вас iзнову, – сказав вiн, увiйшовши до палати. – Вважав би за краще зустрiти вас не тут, але тут вам також буде непогано. Весь персонал ставиться до вас з великою повагою i надзвичайною нiжнiстю. Як почуваетесь?
– Навiщо мене сюди привезли? – запитанням на запитання вiдповiв Костя.
Запитанню лiкар не здивувався.
– Ми всього-на-всього виконуемо нашi обов’язки.
– У чому вони полягають?
– Зокрема в тому, щоб стримувати людей вiд безповоротних вчинкiв.
– А чому ви повиннi мене стримувати? Чому я, доросла людина, не можу розпорядитися своiм власним життям?
– Тому що рiшення розпорядитися таким чином частiш за все виникае пiд дiею миттевих емоцiй, i людина, яку стримали вiд самогубства, згодом бувае вдячна тим, хто ii стримав. Себто ми припускаемо, що якщо вас не стримати, ви б про це згодом пошкодували, якби змогли.
– Цей випадок не для мене, – сказав Плотников. – Тому що в мене не емоцii, а чiтке усвiдомлення, що мое життя жодного смислу не мае. Та ви навряд чи зможете мене зрозумiти.
– Чому ж? – заперечив лiкар. – Думка не така вже й оригiнальна, як вам здаеться. Вiдсоткiв сорок наших пацiентiв охоче з вами погодяться. Але якщо ви продовжите вашi роздуми в цей бiк, то дiйдете висновку, що якщо немае смислу у життi, то в смертi його немае тим паче.
– І що iз цього виходить? – запитав хворий, хоча не дуже цiкавився вiдповiддю.
– А з цього виходить те, що коли немае смислу нi в тому, нi в iншому, то й взагалi немае смислу в тому, щоби добровiльно мiняти одну нiсенiтницю на iншу. Приносячи страждання своiм близьким.
– Я iм живий приношу ще бiльше страждань.
За своею освiтою i особистим досвiдом лiкар знав, що переконувати хворого, коли вiн у глибокiй депресii, словами в будь-чому, а тим паче, в тому, що смисл життя е, даремна справа, що допомогти йому можуть лише лiки. І все-таки вiн втягнувся у розмову i, забувши, що вiн лiкар, спробував подiяти на хворого логiкою, тим паче, що той поступово також розговорився.
– І взагалi, що таке смисл життя? – казав лiкар м’яким задумливим голосом, наче уперше обговорював цю тему i тепер мiркував уголос. – Уявлення про це залежить вiд свiтогляду або навiть вiд настрою. Смислу життя можна не бачити нi в чому чи бачити в усьому. Кавказькi люди вважають, що людина виконала свое призначення, якщо побудувала дiм, народила сина (дочка не рахуеться) i посадила дерево.
– Дiм з часом зруйнуеться, – парирував Костя, – син i дерево помруть.
– Ми всi помремо. Але син побудуе новий дiм i народить свого сина, а дерево народить iнше дерево. Одне помирае, iнше народжуеться, але в цiлому природа i всi ii складовi не помирають, а оновлюються i продовжуються в наступних поколiннях. То невже ви думаете, що в усе це не внесено жодного смислу?
– Ким вiн внесений? Богом?
– А, я забув, що ви, здаеться, атеiст. Ну, припустимо, ви не вiрите в Бога, але якщо ми виникли навiть просто з пилу, то чому б не припустити, що i цей процес вiдбувся зi смислом. Ну, не може ж бути, щоб наш свiт, такий рiзноманiтний, багатоголосий i багатоколiрний створений i iснуе без всiлякого смислу.
– А решта свiтiв?
– Тобто?
– Увесь всесвiт. Увесь цей космос, зiрки, планети, мертвi, пустельнi, холоднi, сiрi, в iх iснуваннi також якийсь смисл?
– Безумовно. Ви як фiзик краще за мене знаете, що рух у просторi небесних тiл, iх розташування вiдносно одне до одного i взаемна прив’язанiсть пiдкоренi суворим законам, що iх ви, вченi люди, з подивом вiдкриваете. Ви iх тiльки вiдкриваете, а створенi вони ж бо не вами. Але iх створення було ж пiдпорядковано якомусь смислу.
– Я в цьому сумнiваюсь.
– Ну, й сумнiвайтесь скiльки завгодно, але навiщо ж руки на себе накладати? Чому б вам просто не повiрити своiм вiдчуттям? Життя ж бувае всiляке: нудне, холодне, сiре, дощове i зi сльотою, але ж бувають й iншi перiоди, коли сонячно i свiтло, коли ви вiдкрили щось неймовiрне, коли ви любите i любимий, коли ви лежите в засiдцi i на вас iде олень, красень з ось такими рогами… Господи, невже ж у такi хвилини варто думати про смисл життя, коли саме життя е смислом життя.
Суперечка затяглася. Раз по раз до палати зазирала чергова медсестра Галя з пропозицiею зробити укольчик. Лiкар подавав iй знак, i вона щезала. Лiкар наводив аргументи, хворий iх заперечував i наводив своi. Обидва сперечальники були людьми розумними, освiченими. Докази кожного були переконливi, але i контрдокази були такими ж. Зрештою обидва стомилися, а тим часом проклюнувся досвiток. Лiкар спохопився, що минула цiла нiч, а йому вранцi знову на роботу, попрощався зi спiвбесiдником i пообiцяв, що вони зустрiнуться вранцi пiд час обходу. Лiкар пiшов, хворий заснув i спав довго. Прокинувся вiн вiд сонячного свiтла i свiжого повiтря. Це санiтарка Наталя вiдчинила вiкно, щоб провiтрити палату. За вiконницями були грати з товстих металевих прутiв, i тiнь вiд них лежала на пiдлозi, що ii мокрою шваброю протирала Наталя. Потiм вологою ганчiркою вона протерла столик у кутку, стiлець i спинку лiжка, на якому лежав Костя. Потiм стала на стiлець, щоб закрити вiкно.
– Не треба, – сказав iй Костя.
– Що не треба?
– Не треба закривати вiкно.
– Гаразд, – сказала Наталя i вийшла.
Костя лежав на лiжковi, мружився вiд слiпучого сонця i раптом зрозумiв, що це дуже i дуже приемно вiдчувати тепло сонячного промiння i вдихати свiже весняне повiтря i слухати шуми мiського руху за вiкном, чиiсь голоси, стукiт каблукiв, шелест листя i каркання ворон. Вiн згадав про свою спробу самогубства i уявив собi, що зараз вiн був би не тут, а в морзi, голий i синiй на цинковому ложi, i сонячний промiнь, проникнувши крiзь кватирку, лежав би на його мертвому бiлому обличчi. І на секунду уявивши собi цю картину, вiн здригнувся вiд жаху. І подумав, що невже насправдi спало йому на думку самому добровiльно вiдмовитися вiд життя, яке таке прекрасне у всiх своiх проявах. Вiн згадав свою нiчну розмову з Геннадiем Єремiйовичем Цимбалюком. Все, що казав йому лiкар, зараз здавалося Костi надзвичайно мудрим i переконливим. А його власнi заперечення дурнуватими i безглуздими. Тепер вiн точно розумiв, що смисл життя невiдомий, але вiн е, а коли його немае, то й не потрiбно. Не треба нiякого смислу, треба просто жити, насолоджуючись сонцем, повiтрям, природою, квiтами, музикою, любов’ю, роботою, випивкою, iжею i читанням розумних книг. Все це вiн негайно хотiв розповiсти Геннадiю Єремiйовичу i з нетерпiнням чекав 9 ранку, коли той з’явиться з ранковим обходом. Але о дев’ятiй лiкар не з’явився, а близько десятоi зайшла лiкар, що вела Костю, Оксана Габрiелiвна. Очi в неi були заплаканi, i це дуже не сподобалося пацiенту. Йому здавалося, що такого чудового ранку всi мусять радiти життю i нiчого, що б затьмарювало радiсть, нi в кого не мае бути. Вона вимiряла тиск i запитала, як справи.
Хворий сказав:
– Добре.
Вона, схоже, здивувалася i перепитала:
– Добре? У якому смислi?
– У тому смислi, що я добре себе почуваю.
Вочевидь, його вiдповiдь не спiвпала з ii очiкуваннями, i вона вирiшила уточнити:
– А як настрiй?
– Пiднесений, – сказав вiн. – А у вас щось трапилось?
Так вiн запитав i напружився, дуже не хотiлося почути щось смутне.
Вона не вiдповiла i запитала наступне:
– Я чула, що ви ледь не всю нiч говорили з Геннадiем Єремiйовичем?
– Так, – охоче вiдказав хворий, – говорили.
– І яким вiн вам видався?
– Не знаю. Можливо, вiн володiе гiпнозом чи ще чимось таким. Я нiколи не думав, що на мене хтось може так сильно подiяти словами. А вiн мене переконав у тому, що життя чогось таки варте.
– Здаеться, ви переконали його в протилежному, – сказала вона i пiшла до виходу. Вже взявшись за ручку дверей, озирнулася, зустрiла запитальний погляд Костi i повiльно, вiддiляючи слово вiд слова, голосом диктора, що читае останнi вiстi, повiдомила:
– Геннадiй Єремiйович Цимбалюк сьогоднi вранцi застрелився у своему кабiнетi.
Життя напрокат
Так що ж все-таки наше життя? Дар даремний, випадковий чи що? А втiм, це навiть не дар, а лiзинг неначе, чи просто навiть – оренда. Те, що даеться на певний час. Комусь на тривалий строк, а комусь на менший. Ясна рiч, мене як усяку людину зачiпае неминуча думка про те, а що ж буде пiсля того, коли Орендодавець забере свiй товар назад? Дехто йшов i далi. Набоков думав не лише про те, що буде, коли його не буде, але й про те, що було, коли його не було. Якщо я його вiрно зрозумiв i запам’ятав, вiн сприймав минуле, як смерть до життя, i ставив знак рiвностi мiж нею i смертю опiсля. До народження його не було i пiсля смертi його не стало. Але менi здаеться це мiркування не зовсiм коректним, бо мiж часом «до» i «пiсля» е велика рiзниця. Про те, що було до нас, ми з великою чи меншою достовiрнiстю уявляемо собi, користуючись археологiчними, писемними, а нинi i вiдеосвiдченнями наших предкiв. Це дарована нам пам’ять про минуле життя. Наче вставна флешка в комп’ютер. А пам’ять – це i е життя. Чим бiльше в нiй подiй, що запам’яталися, тим довшою вона здаеться нам.
Можна сказати, що минуле людства було нашим перед-дитинством, в якому ми також начебто жили. А пiсля життя жити не будемо нiяк. Ось у чому рiзниця! Зi мною не погодяться тi, хто вiрить в загробне iснування, але я ж у нього не вiрю i не сумнiваюся в тому, що пiсля життя настане нiщо. Порожнеча. Вакуум. Я допускаю, що Бог у якомусь виглядi, чи зовсiм невидимий i невiдчутний, е, але не можу уявити собi, щоб вiн спецiально пiклувався про мое збереження поза тiлесною оболонкою. Для чого, скажiть, вона була потрiбна, якщо ми можемо обходитися без неi?
Про смерть, як про повне закiнчення життя без будь-якого продовження, я став думати рано, приблизно з дев’яти рокiв. Коли менi було шiстнадцять, ми жили на останньому поверсi чотириповерхового будинку. Тодi чомусь думка про смерть з’являлася менi щоразу, коли, пiднiмаючись чи спускаючись по сходах, я рахував сходинки. Їх було на кожен поверх по двадцять. Десять до одного майданчика, десять до наступного. Я рахував чергових десять i думав, що ось на десять сходинок у життi менi менше зосталося. Я намагався подумки поправити рахунок i думав: а що як я зайвий раз пiднiмусь на десять сходинок i спущуся на десять, значить, двадцять менi мае зарахуватися в плюс. І мене цiкавив той факт, що якщо я пройду дуже багато сходинок, то i життя мое скоротиться на дуже багато сходинок. І чим бiльше крокiв я зроблю по землi, тим на бiльше крокiв скоротиться мое життя. Виходило, що лiпше взагалi не рухатися.
Коли менi було дев’ятнадцять рокiв, я чомусь думав i навiть був майже певен, що менi зосталося жити не бiльше року. І дуже здивувався, коли дожив до свого двадцятилiття. А потiм настiльки змирився з думкою про смерть, що взагалi перестав про неi думати. І навiть в п’ятдесят шiсть, перед операцiею на вiдкритому серцi, нiчого не думав.
До речi, операцiя була пiд повним наркозом. Менi розпилювали грудну клiтку, з мене щось вирiзали в одному мiсцi, вставляли в iнше, приблизно так чинять з покiйником. І я поводив себе як покiйник, себто весь цей час не iснував. І це був не сон. Бо коли я прокидаюсь, в мене е приблизне уявлення, довго я спав чи коротко. А тут час зовсiм випав i нiяк мною не вiдчувався. Це була тимчасова смерть i зовсiм уже абсолютною буде кiнцева. Так я мiркую, i ця думка мене не страшить, бо я давно до неi звик. Смерть е нещастям чи радiстю для тих, кому iснування конкретноi людини небайдуже, але для померлого вона просто нiщо.
Ленiнський шлях
Це смiшно, але селище, в якому я живу, досi називаеться Ленiнський шлях. А втiм, у нас у краiнi смiшного так багато, що вже й не смiшно. Радянська влада давно скiнчилася, а символи ii зберiгаються недоторканними, наче хтось усе ще сподiваеться (i хтось насправдi сподiваеться), що вона повернеться назад. У краiнi, яку ii лiдери представляють нинi як оплот православ’я, найшановнiшим покiйником е головний безбожник, нещадний ворог релiгii, руйнач церков i церковних святинь i вбивця тисяч священикiв. Його пам’ятники досi стоять в усiх мiстах i пилюжаться, засидженi голубами на всiх привокзальних майданах Росii. Його iм’я носять головнi вулицi i центральнi райони майже усiх мiст. А ще iмена його соратникiв та iншi, чисто радянськi i бiльшовицькi назви: вулицi, площi, провулки марксистськi, комунiстичнi, комсомольськi, пролетарськi, iменi Сiмнадцятого партз’iзду i т. д.
Наше селище було збудоване, якщо не помиляюся, на початку тридцятих рокiв для учасникiв революцii 1917 року й офiцiйно називалося селищем старих бiльшовикiв. Тих, котрi до 37 року минулого столiття одiйшли вiд справ, сталiнськi репресii майже не зачепили, i багатьом вдалося дожити до вельми похилого вiку, зберiгши повагу до свого минулого i справ, у яких вони брали участь. Їх заслуги оцiнювалися ними самими залежно вiд стажу перебування в РСДРП-ВКП(б) – КПРС, що завiрялось написами на могильних каменях мiсцевого цвинтаря. Найбiльшою повагою в iхньому середовищi користувалися члени бiльшовицькоi партii з дня ii заснування в 1898 роцi, далi йшли учасники Другого з’iзду РСДРП в 1903 роцi, а потiм серйозний водороздiл був мiж тими, хто вступив до жовтня 1917 року i пiсля. До – значить, iстинний революцiонер, а пiсля, хто вступив до партii, яка захопила владу, вже, можливо, й пристосуванець. У шiстдесятих роках останнi бiльшовики, колишнi комiсари, героi Громадянськоi вiйни, вимирали тут один за одним i знаходили останне пристанище на мiсцевому цвинтарi. Нечисленнi родичi супроводжували iх без жодноi помпи по грунтовiй дорозi, що вела до цвинтаря. Цинiчнi нащадки цих героiв саме цю дорогу й назвали – Ленiнський шлях. Шлях цей зарiс чортополохом i лопухами, як i сам цвинтар, на якому потопають у бур’янах однаковi кам’янi квадрати з облiзлим золотом стандартних написiв, де начертанi прiзвища покiйникiв, iнiцiали, роки життя i рiк вступу до партii. Коли вiдшукаеш потрiбну могилу, розгребеш колючi заростi, прочитаеш дату – член з 1905 року, мимоволi посмiхнешся: цей стаж, який здавався солiдним померлому, що вiн у порiвняннi з вiчнiстю, яка розiслалася перед ним?
Тутешнi дачi, розташованi на обширних (по пiвгектара i бiльше) лiсових дiлянках, свого часу виглядали солiдними будiвлями i були цiлком очевидною ознакою життевого успiху своiх господарiв, але тепер тi, якi дивом зосталися непроданими i незахопленими (а такi ще е), на тлi нагромадженого новими руськими архiтектурного беззаконня виглядають так само убого, як могили iх колишнiх хазяiв. Таки справдi, sic transit gloria mundi!
Багатii, змагаючись один з одним, спорудили шикарнi хороми, деякi вельми химерноi форми, обгородились фортечними стiнами з вiдеокамерами i все селище обгородили, зоставивши один вузький в’iзд зi шлагбаумом. Вдень i вночi селище охороняеться зовнi нарядом позавiдомчоi охорони i вовкодавами, що випускаються на нiч з вольерiв. Все селище скидаеться на табiрну зону особливого режиму, прогулянки по ньому помiж стiнами з обох бокiв породжують вiдчуття проходу тюремним коридором. У темний час доби неприемнiсть вiдчуття посилюеться тим, що коли ви, гуляючи по дорозi, пересiкаете якусь невидиму лiнiю, з обох бокiв автоматично спалахують i направляють на вас своi променi прожектори, з’еднанi з вiдеокамерами, якi, зустрiчаючи i проводжаючи вас, крутять своiми змiiними головами. Тому, коли я виiжджаю з селища, в мене виникае вiдчуття, що ось, вирвався на свободу.
Незважаючи на те, що селище у нас, як кажуть, елiтне, дороги в ньому кошмарнi, розбитi. Взимку iх нiхто нiколи не чистить, а до весни в асфальтi виникають такi дiри, що iздити по них без ризику можна лише на всюдиходi. Ремонт дорiг вимагае грошей, а зiбрати iх з наших багатих жильцiв не так-то просто. На прохання внести певну суму деякi з них вiдмовчуються, а iншi пишуть жалюгiднi пояснення з посиланнями на крайню скруту з коштами, що виглядае просто смiшно.
Страждалець
Ми проiхали нашою Пiвнiчною алеею, повернули на Середню, де я уздрiв згаданого вище Тимофiя Семигудiлова, що брiв просто серединою дороги. Вiн – рiдкiсть нашого селища i не лише його.
Ось його портрет: старик мого вiку, крупний, на зрiст пiд два метри, плечистий, сутулуватий, зморшкувате обличчя, мiшки пiд очима, а очi завжди запаленi вiд ненавистi до всього живого. Ходить восени у фуфайцi, ялових чоботях i конусоподiбнiй повстянiй, очевидно, монгольськiй шапцi, з великою сукуватою палицею, не зрiзаною десь у лiсi, а спецiально для нього обструганою, вiдшлiфованою i покритою лаком. Палицю вiн носить не для додатковоi точки опори, а щоб вiдбиватися вiд випадкових собак. Але випадкових собак у нашому селищi немае. До недавнього часу були не випадковi i не бездомнi, а, я б сказав, безгоспнi, але пригодованi двi, чотири, потiм число iх зросло до шести. Ми, жителi селища, збирали грошi, а нашi охоронцi варили собакам кашу з м’ясом. Бiля своеi будки вони збудували i тваринам три таких самих, тiльки менших за розмiром, без грубок i без телевiзорiв. У своiх конурах собаки практично не жили, лиш ховалися вiд дощу, а взимку грiлися з охоронцями чи в iхнiй сторожцi чи на ганку, а влiтку подовгу лежали на асфальтi посеред дороги, не боячись машин, котрi акуратно iх об’iжджали. Ходили собаки завжди гуртом, ситi, тому й не злi, навiть кiшок не чiпали. Усiх, хто гуляв селищем, весело стрiчали, виляючи хвостами, i супроводжували на невеликi вiддалi. І майже всi нашi мешканцi до них ставилися добре, всiх знали по iменах: Чук, Гек, Хлопчик, Джек, Туман i Лiнда. І раптом якийсь мерзотник нагодував iх отруеним м’ясом. П’ятеро з них здохли в жахливих муках, а Лiнда вижила тому що, уявiть собi, була вегетарiанка. Так ось я й кажу, загибеллю собак все наше селище було вражене i пiдозрювали якраз Тимоху чи його дружка i нашого депутата народного Олексiя Чубарова, якi часто висловлювали невдоволення тим, що селищем ходять бездомнi, на iх думку, собаки без поводкiв, нашийникiв i намордникiв. Причому Семигудiлов свого ротвейлера Рекса водить без намордника, а з повiдка часто спускае, i той раз по раз заводить гризню з iншими собаками поменше, а якось покусав нашого охоронця Бориса Петровича.
Стосовно Чубарова, то згодом вiн був покараний, правда, не за отруених собак, а за жадiбнiсть i пiдлiсть в сукупностi. Рiч у тому, що вiн, знiсши куплену ним у бабусi, яка з’iхала з глузду, за безцiнь, як на нинiшнi поняття, стару дачу, збудував тут розкiшний терем з сибiрського кедра. Найняв узбекiв, якi приiхали на заробiтки, забрав у них паспорти, запевняв, що влаштуе всiм реестрацiю, годував i обiцяв розрахуватися наприкiнцi. Узбеки трудилися пiвроку, а коли роботу закiнчили, Чубаров грошей не заплатив, реестрацii не зробив, а викликав полiцiю, i будiвельники, як нелегали, були вiдправленi на батькiвщину. А через певний час терем, у який Чубаров ще, на жаль, не переселився, запалав i при пiдходящому вiтрi швидко згорiв дотла. Слiд сказати, що нiхто з жителiв нашого селища, включаючи навiть Семигудiлова, не засудив палiiв, яких полiцiя шукала, але не знайшла, оскiльки всiх, кого можна було запiдозрити, вислали задовго до пожежi.
Але я вiдволiкся i повертаюся до Семигудiлова.
Вiн iшов, тримаючи палицю немов посох, себто, не опираючись на неi, а втикаючи ii просто перед собою. Заглиблений у свою думу, вiн не чув, як ми пiд’iхали. І не бачив, мабуть, спалахiв нашоi мигалки. Водiй Паша пригальмував i певний час повз за Тимохою, виказуючи обурення тим, що кидав кермо, розмахував руками, повертався до нас, вивергаючи лайку, в якiй головними були слова: йо-мойо, блiн, козел i придурок.
– Ну що ти лаешся, блiн! – не витримала Зiнуля. – Не можеш йому бiбiкнути?
– Ти шо, блiн? – озвався Паша. – Нiч же. Люди, блiн, сплять.
Вiн помигав фарами. Семигудiлов продовжував свою неквапну ходу.
Паша ввiмкнув сирену i тут-таки вимкнув. Вона вискнула немов поранена собака i змовкла. Семигудiлов перепудився i вiдскочив убiк. Ми порiвнялися з ним, я попросив водiя не обганяти i, висунувшись у вiкно, голосно сказав:
– Привiт опiвнiчникам!
Вiн вдруге здригнувся, пiдвiв голову, придивився i, упiзнавши, вiдхрестився вiд мене, наче вiд дiдька, сказавши при цьому:
– Цур тобi пек! Цур!
Я не здивувався. Я звик до того, що вiн вважае мене за нечисту силу, але при цьому йому мене не вистачае як постiйного опонента в його важких роздумах про долю вiтчизни, свiту i всесвiту. У нього дружина алкоголiчка, син дебiл, старша донька нещодавно отримала строк за утримання борделю i торгiвлю наркотиками, а молодша, бiльш-менш нормальна, живе в Парижi, але вiн про сiмейнi проблеми думае мало, оскiльки страждае вiд iснування на свiтi Америки, гомосексуалiстiв, масонiв, евреiв i лiбералiв. Євреiв i лiбералiв у нашому селищi представляю я, але я у нього опонент не единий. Безконечнi i лютi суперечки вiн веде по радiо й усiх каналах нашого, як кажуть, зомбоящика. І завжди, як показують спецiальнi лiчильники, виграе з великою перевагою. Мене це ранiше дивувало. Невже, думав я, народ наш дiйсно настiльки темний i дурний, що без критики ковтае цю полову. Але знаючi люди пояснили, що голоси пiдраховують два лiчильники з шестерiнками. В одному лiчильнику передача йде з малоi шестерiнки на велику, а в другому навпаки – з великоi на малу. Втiм, iншi знавцi стверджують, що це дурниця, жодних там спецiальних шестерiнок нема i не потрiбно, народ без всiляких лiчильникiв переважною бiльшiстю голосiв з двох варiантiв вибере дурнiший.
– Чого це ти ночами бродиш? – запитав я Тимоху. – Не спиться чи як?
– Як тут заснеш! – вiдповiв вiн з викликом. – Таку краiну просрали.
Це вiн мае на увазi дев’яносто перший рiк, Бiловезькi угоди по роздiлу СРСР на окремi держави.
– Згадав, – кажу йому, – коли ж це було!
– Вiдтодi i не сплю, – вiдповiдае вiн.
– Ну, й даремно, – кажу йому. – Інодi мозковiй системi слiд передишку давати, а то, гляди, перегрiеться.
– Ну, так, звiсно, ви, лiберали, на те й сподiваетесь, що нашi мiзки заснуть i атрофуються, але ми iще пiдведемося, ми розiгнемося, i тодi ви вiдчуете всю мiць народного гнiву. – І далi, не слухаючи мене i не рахуючись з тим, що сказане важко припасувати до мене, несе все гамузом. – Розiкрали Росiю, розтягли, роздеребанили. Краiна гине, армiя принижена, народ злидарюе i спиваеться.
На iсторiю останнiх десятилiть у нього i для його однодумцiв погляд стандартний. Була держава, велика i могутня. Але двi людини, Горбачов i Єльцин, розвалили краiну, роззброiли армiю, зруйнували промисловiсть, довели народ до злиднiв, позбавили вiри в будь-що i надii. Інодi до згаданих iмен вiн додае Гайдара i Чубайса. В розширений список лiбералiв, якi зруйнували краiну, часом потрапляю i я, одверто кажучи, не по чину. А трапляеться, в запалi полемiки вiн дае менi привiд для надлишкового самолюбства i, забираючи зi списку усю решту злодюг, каже, що краiну розвалив особисто я. Менi б загордитися. Але поки що чим-чим, але манiею величностi я не страждаю. Я намагаюся сперечатися логiчно. Я кажу, що ж це за держава, яку мiць вона мала, якщо ii могли зруйнувати один-два, ну, навiть сто лiбералiв? Вiн за словом у кишеню не лiзе i стверджуе, що всi, якi ii розвалили, i я в тому числi, дiяли не самi по собi i не без користi, а при пiдтримцi i за грошi американцiв в особi Пентагону, Держдепу, Збiгнева Бжезинського i Джорджа Сороса.
Сумiщаючи несумiсне, вiн з надiею дивиться на Перодера, який, досягнувши вищоi влади, примусив нас спiвати давню пiсню, вирiвняв iще слабку i нестiйку демократiю, завертикалив ii i засуверенив, що розбудило в середовищi Семигудiловських однодумцiв мрiю про вiдновлення хоча б частково колишнiх порядкiв i вiдновлення в якомусь оновленому виглядi втраченоi лiбералами Імперii, але уже не Радянськоi, а Росiйськоi. Про це вiн не лише мрiяв, але й робив щось для цього. Разом зi своiми однодумцями вiн увiйшов до складу напiвлегального зборища, названого ними Соколине Полювання, i там вони будують неможливi плани вiдродження Великоросii, куди крiм Росii мають входити Украiна i Бiлорусiя, а також частково Естонiя, Латвiя i Литва та пiвнiчна частина Казахстану. Історична справедливiсть, вважають соколинi мисливцi, вимагае повернути цi простори Росii, створити великий росiйський свiт, який, як пророчила убога Ванга (до речi, я забув про Болгарiю), об’еднавшись, стане головною на планетi матерiальною, вiйськовою i духовною силою, спокусливою i притягальною для всiеi решти народiв.
Вiн завжди розмовляе зi мною, як зi смертельним ворогом, при цьому я знаю точно, що вiн жити без мене не може. Я гадаю, що коли б йому трапилась можливiсть мене розстрiляти, вiн, особисто це зробивши, потiм обов’язково пошкодував би, що позбувся такого зручного опонента. Коли я часом кудись iду, вiн, як розповiдае менi Шурочка, часто стовбичить бiля наших ворiт, а iнодi не витримуе i запитуе, начебто так, до слова, слухай, красуне, твiй барин коли повернеться? До мене дiйшли чутки, що вiн з Шурочкою не лише мимохiдь спiлкуеться, але й провадить з нею довгi розмови, коли вони за моеi вiдсутностi удвох прогулюють вона нашого Федора, а вiн свого Рекса. Називаючи мене барином, вiн мае на увазi, що я живу в ситостi i розкошi, чим, вочевидь, намагаеться вплинути на класову самосвiдомiсть Шури. Сам при цьому, за його словами, вдовольняеться скромним способом життя, ледь не аскет. Хоча живе в триповерховiй кам’янiй дачi, iздить на «мерседесi» з казенним шофером, невiдомо ким оплачуваним i невiдомо за якi заслуги, i ще мае нерухомiсть в Маямi i в Ризi, i володiе двома ресторанами, записаними на старшу доньку, ту, що сидить в тюрмi. І все ж зображае iз себе безсрiбника, котрий живе виключно духовними iнтересами, що зводяться у нього до мрiй про велику i страшну Росiю, яка вже розiгнулась i невдовзi пiднiметься на весь свiй богатирський зрiст, як би не противились тому все тi самi Америка, Гейропа, масони, евреi i лiберали. Ви – евреi, каже вiн менi. В молодостi мене часто приймали за еврея, бо в мене було темне кучеряве волосся i нiс з горбинкою. Я нiколи не заперечував i нiкому нiчого не доказував. Але йому якось сказав, що я не проти, але виключно заради правди повiдомляю, що я не зовсiм те, що вiн думае. Мое прiзвище Прокопович попiвське, декiлька поколiнь моiх предкiв аж до прадiда були священиками в селi Чiльдяево Самарськоi губернii, а дiд подався в бiльшовики i до арешту очолював Союз активних безбожникiв. Мати моя Полiна в дiвоцтвi Нечипоренко була з кубанських козакiв, а ii батько, себто мiй другий дiд, навпаки, воював з бiльшовиками i в двадцятому роцi був розстрiляний чекiстами.
– Так що, – кажу я Тимосi, – вiдносно мого еврейства ти влучив пальцем у небо.
– Нiчого подiбного, – вiдповiдае вiн, нiтрохи не знiтившись. – Хто ти по кровi, менi все одно, для мене еврей не нацiональнiсть, а свiтогляд. Зiзнаюсь, евреi бувають хорошi. Правда, рiдко. Ти в iх число не потрапляеш.
Коли у нього знайшли рак, вiн iздив лiкуватися до Ізраiлю. Повернувся пiд великим враженням. Захоплений. Я запитав, чи помiняв вiн свою думку про евреiв. Вiн запитав, з чого б це? Ну, все ж таки тебе евреi, як ти сам кажеш, гарно приймали i вилiкували.
– Мене, – заперечуе вiн, – лiкували не евреi, а iзраiльтяни, мужнi i достойнi люди, не лiберали. Менi iхня фiлософiя – око за око, зуб за зуб – припала до серця.
– А ти не захотiв там зостатися? – запитав я його.
– Не сподiвайся, – заперечив вiн. – Я людина тутешня. Расейського розливу. І я за Росiю буду боротися. До останнього подиху. Ви народ розорили, ви його принизили, ви його добиваете, але ми, патрiоти, все одно свое вiзьмемо.
Так вiн каже, але те, що вiн каже, взагалi не значить нiчого. До останнього подиху вiн колись обiцяв боротися за радянську владу, але боровся за неi виключно на закритих партiйних зборах, а коли вона впала, сховав свiй партбiлет подалi i якийсь час називав себе навiть демократом. Про демократизм свiй скоро забув, однак став стверджувати, що радянську владу, створену бiльшовиками (в пiдтекстi знову ж таки евреями), завжди ненавидiв, але особисто Сталiна обожнював i перiод його правлiння вважав i вважае часом блискучих перемог i iмперськоi могутностi, яка зусиллями його i його однодумцiв-патрiотiв неодмiнно буде вiдновлена.
Та сама маячня
На його словах, що вони, патрiоти, ще свое вiзьмуть, ми досягли шлагбаума – кордону нашого селища. Тут розiйшлися, як завжди, не прощаючись. Вiн пiшов назад, а я поiхав уперед. Я маю на увазi буквальний смисл, а не символiчний. Я поiхав уперед, думаючи про Семигудiлова, що належить до тiеi породи людей, якi ухитряються, служачи будь-якому режиму, добиваючись вiд нього всiляких привiлеiв, а заодно й пiдкрадаючи, вважати себе правдолюбцями, патрiотами, страждальцями за народ i недооцiненими владою героями.
Тiльки-но поiхали, Паша увiмкнув радiо, i в ефiрi знову забулькав гугнявий голос того самого Семигудiлова, i щось вiн таке проголошував патрiотично пiднесене все про те ж пiдняття з колiн, про божественний промисел, який веде Росiю кривулястою дорогою, але завжди виводить на шлях iстинний, i це трапляеться тому, що в якийсь важкий або навiть погибельний момент Господь посилае нам поводиря, який твердою рукою бере за повiддя коня нашоi iсторii i веде Росiю до багатства, процвiтання, надбання нових територiй, дуже нам потрiбних в оборонному вiдношеннi i сакральних по сутi. Слухаючи цю маячню, я сам поринув у хворобливе марення i що було зi мною потiм, точно пояснити не можу. Потiм, пiд час всiеi нашоi поiздки, я то засинав, то втрачав свiдомiсть, то марив, на короткий час опритомнював i знову вiдключався, i знову на мене спадали якiсь дивовижнi видiння, яких я нiяк не мiг вiдрiзнити вiд явного. Тепер всi подii, що сталися зi мною, я викладаю в тому порядку, в якому вони здобуваються з моеi пам’ятi, а вже що iз цього менi приснилось, привидiлось, примарилось, було уявлено мною чи трапилося насправдi, цього я сам визначити не можу, а ви спробуйте, якщо забажаете.
Передачу вiв вiдомий ведучий Владилен Індюшкiн, вiдомий тим, що завжди бреше, що нiколи не бреше i що понад усе дорожить своею репутацiею. А втiм, стосовно репутацii, можливо, навiть i не бреше, а судячи з його передач, дiйсно згоден на ту, яка е.
Учасниками були окрiм Семигудiлова комунiст Зюзюкiн, вiдомий в народi пiд кличкою Зюзю, системно-лiберальний демократ Поносов (Понос) i представник несистемноi опозицii Пришкiн, прозваний в народi Прищем. У рамках програми «Точка и кочка зрения» вони сперечалися, хто кращий: Ленiн i Сталiн чи Горбачов i Єльцин. Першi два диспутанти сходилися на думцi, що Ленiн i Сталiн обидва були хорошi, але Сталiн все ж таки трiшки кращий. Ленiн заклав фундамент великоi держави, Сталiн на цьому фундаментi звiв величну споруду, а Горбачов за завданням американцiв збудоване зруйнував, у чому йому допомiг алкоголiк Єльцин. Опозицiонер намагався iм заперечувати, але як тiльки-но вiн розтуляв рота, його опоненти разом з ведучим розпочинали кричати щось патрiотичне, заглушуючи його так, щоб нiхто нiчого не зрозумiв, але той все-таки повiдомив публiцi, що у Ленiна був сифiлiс мозку, а Сталiн був клiнiчним параноiком, i той, i другий дiагнози були поставленi академiком Бахтеревим. Пiсля другого дiагнозу i в його ж результатi академiк отруiвся консервами i помер.
Зюзю сказав про Ленiна, що той був великий вождь всього людства i неповторний генiй, Семигудiлов у принципi з ним погодився, але зауважив, що Сталiн зробив набагато бiльше. Вiн вiдновив iмперiю, збудував багато чого грандiозного, перемiг у вiйнi i вивiв Росiю в космос. Прищ встиг прокричати, що вiйну виграв не Сталiн, а народ, якого Сталiн знищував у великих кiлькостях, i що все грандiозне збудовано за рахунок рабськоi працi.
– Так, – охоче погодився Семигудiлов, – ми раби i у нас рабська психологiя, але в цьому нiчого поганого немае. Раби також мають почуття власноi гiдностi, а свою несвободу сублiмують в творчiсть. Раби звели пiрамiду Хеопса, собор Василiя Блаженного, проклали дорогу в космос. Рабською працею у нас займалися селяни, робiтники, iнтелiгенцiя i вченi. Ми всi були рабами великоi держави, в цьому немае нiчого принизливого. Бути рабом великоi сили не соромно. Адже ми будь-яку людину, будь вона навiть царем, називаемо раб Божий. А держава, якщо вона велика, якщо вона могутня, вона i е Бог. З великоi букви! Туполев у рабському станi будував чудовi лiтаки, а Корольов креслив супутники. Нашi вченi не ганялися за iноземними грантами i не зазiхали на Нобелiвськi премii. Навiть у таборах вони любили вiтчизну i Сталiна, не вiддiляючи одне вiд другого. Сидячи в шарашках, вони за миску баланди робили великi вiдкриття i змiцнювали могутнiсть нашоi великоi держави, яку звели нанiвець Горбачов, Єльцин i такi, як Пришкiн. Далi Семигудiлов захопив мiкрофон i довго виконував соло, не даючи спiврозмовникам можливостi себе перебити. Слухаючи, я заплющив очi i, можливо, навiть заснув, але промову його можу розповiсти замiсть нього i готовий побитися об заклад, що сильно не помилюся.
На його думку, вся людська спiльнота дiлиться на ведучих, яких бувае дуже мало, i на тих, кого ведуть, котрi складають бiльшiсть. Ведучi – це тi, хто готовий очолити, керувати, взяти на себе вiдповiдальнiсть, i тi, кого ведуть, – це народ, який працюе, створюе нацiональний продукт, виграе вiйни, але тiльки пiд керiвництвом ведучих. Тi, кого ведуть, без ведучих – це не народ, а слiпий табун, який не знайде собi iжi, заблукае, впаде у прiрву i пропаде, про що лiберали можуть лише мрiяти. Але, маючи ведучих, табун перетворюеться в органiзовану силу, яка може самовiддано працювати, воювати, покiрливо гинути i готова на поклик ведучих стати гноем для удобрення рiдного грунту, i в цьому, анiскiлечки не гидуючись такого образу, вони самi бачать свое високе призначення.
Злочинств Сталiна Тимоха не заперечуе, але вважае iх для Росii безперечним благом. Так, церкви руйнувалися, так, священикiв розстрiлювали, але вони мусiли були пройти через цi випробування, як Христос пройшов через своi хреснi муки. Так, iнтелiгенцiю саджали, але вона мусiла була вiдповiсти за свою iсторично ганебну роль в справi збаламучення i спокушання народу. Так, був ГУЛАГ, бо перед краiною поставали великi завдання. Треба було побудувати багато мiст, гребель, каналiв, залiзниць, для всього цього потрiбна була дешева робоча сила. Так, вiйськову верхiвку перед вiйною знищили, але це було необхiдно, бо тодiшнi червонi маршали, всi цi Тухачевськi, Блюхери, Якiри почувались нацiональними героями, самостiйними фiгурами, були невдоволенi сталiнським керiвництвом i могли складати для нього небезпеку. А що вже бiльшовикiв розстрiлювали, так за знищення цих нiмецьких шпигунiв i губителiв Росii товаришу Сталiну особлива подяка.
Кажуть, що iзраiльськi слiдчi, готуючи процес над Адольфом Ейхманом, нацистським злочинцем, «архiтектором холокосту», провели з ним такий експеримент. Дали йому пачку фотографiй невiдомих йому людей, серед яких були нормальнi люди i закоренiлi злочинцi. Запропонували вибрати найбiльш йому симпатичних, i вiн безпомилково вибрав злочинцiв. Я гадаю, що якщо Семигудiлову запропонувати такий самий експеримент, то й результат буде схожим.
Я впевнений, що всi, хто виправдовуе злочини Сталiна, чи невiгласи, чи дурнi, чи люди зi злочинними схильностями. Зараз кiлькiсть тих, хто любить цього злочинця за переконанням, зменшилась, зате збiльшилось тих, хто любить його з дурноi голови. За радянських часiв я зустрiчав iх силу-силенну з колишнiх партiйних функцiонерiв, чекiстiв i вертухаiв, що робили кар’еру на нещастi народу, i це були люди, як правило, злостивi, брехливi, злодiйкуватi i хтивi. Якщо в комунальнiй квартирi траплявся такий, то вiд нього можна було очiкувати чого завгодно: що напаскудить в каструлю, чи нашкрябае брехливий донос, чи щось украде, чи рiдну малолiтню доньку згвалтуе. До речi, саме така чутка й ходила колись про Семигудiлова. Проти нього навiть порушили кримiнальну справу, що швидко зам’яли. Було враховано його громадянську активнiсть, репутацiю патрiота i, як мовилося в юбiлейнiй статтi до його п’ятдесятирiччя, непорушну вiру в комунiстичнi iдеали i безмежну вiдданiсть партii i уряду. В панегiрику, присвяченому йому через четверть столiття, вiдзначалися його вiдданiсть росiйськiй iдеi i релiгiйна активнiсть.
У публiчних дискусiях лiберали Семигудiлову завжди програють, дякуючи не лише вiдповiдно налаштованим колiщаткам, а ще й тому, що саме iснування диспутiв про Сталiна переконуе публiку, що питання про цю особу i ii роль принаймнi суперечливе.
Вiдволiкшись своiми думками, я не помiтив, як Семигудiлов перейшов до нинiшнього нашого Перодера, ведучого, кого у важку хвилину, рятуючи Росiю вiд загибелi, послав нам Господь. Це велика людина, з усiх попередникiв рiвна, можливо, тiльки Сталiну.
Є рiзнi способи лестощiв вищому начальству. Сталiна тi, хто бажав йому вгодити, називали «наш дорогий i любимий вождь великий товариш Сталiн», а згадувати всiляке його зауваження з будь-якого приводу належало так: «Як мудро зауважив товариш Сталiн», «Як генiально вказав товариш Сталiн». Хрущова i Брежнева називали трохи простiше. «Наш дорогий Микита Сергiйович», «наш дорогий Леонiд Іллiч», а iх вказiвки всi без винятку оцiнювалися як правильнi, справедливi, яснi, вчасно сказанi. Сьогоднiшнiй пiдлесник, згадуючи вищого начальника, обов’язково назве повнiстю iм’я, по батьковi i прiзвище. Але Семигудiлов надае перевагу скупому солдатському способовi лестощiв. Вiн називае Першу особу просто по прiзвищу, але далi приписуе йому такi риси характеру i здiбностi, до яких примiтивнiший пiдлесник не додумаеться. Зараз, каже Семигудiлов, у сталiнськiй надзвичайнiй суворостi, можливо, необхiдностi немае (поки що), але все-таки Перодер дiе достатньо жорстко i правильно робить, це необхiдно, щоб хоча б частково виправити наслiдки руйнiвного правлiння лiбералiв. Вiн, як Володимир Красне Сонечко, дав Росii вiру, вiн, як Іван Калита, е збирачем руських земель, вiн, як Петро Перший, повертае Росii ii велич. І повернув би повнiстю, якби не п’ята колона (тi самi масони, евреi i лiберали), знищити яких перешкоджае йому зайве людинолюбство. Людинолюбство – це взагалi одна з небагатьох його слабкостей. При цьому вiн зостаеться привабливим чоловiком, заводним, азартним, по-хлоп’ячому цiкавим до життя в усiх його проявах. Ви погляньте, каже Семигудiлов, як вражаюче вiн усе встигае. Невпинно подорожуе краiною i по всьому свiту, займаеться спортом, iздить на мотоциклi, лiтае на винищувачах, стратегiчних бомбардувальниках i дельтапланах, бере участь в пожежогасiннях, спускаеться пiд воду, займаеться захистом рiдкiсних тварин, що документально пiдтверджено репортажами журналiстiв i вiдеоматерiалами, якi зафiксували його спiлкування з бiлими ведмедями, амурськими тиграми, нiльськими крокодилами.
Цiкаво, що претендуючи на репутацiю вiдчайдушного правдолюбця i навiть страждальця за правду, Семигудiлов умудрився про кожного з пережитих ним радянських i росiйських вождiв, розпочинаючи з Хрущова, сказати пiд час iхнього правлiння щось iм особливо улесливе, а пiсля казав щось протилежне. Але нi до кого так не пiдлещувався, як до нашого нинiшнього. Ось i зараз, коли я вiз свого клiща, вiн, переходячи вiд однiеi теми до iншоi, запропонував звернути увагу на те, що Перша особа мислить i дiе якимсь недоступним нам чином, приймае рiшення завжди несподiванi, парадоксальнi, що викликають у нас сумнiви, недовiру i вiдторгнення, а потiм виявляються едино правильними. Його можна порiвняти з якимсь iз видатних шахових гросмейстерiв. Вiн робить ходи, що вкидають середнього шахiста в шок, а потiм – раз-два i мат. І буря оплескiв.
– Нашому розумiнню, – каже Семигудiлов про уславленого ним гросмейстера, – цiлковито недоступний хiд його думок i логiка його дiй, бо вiн не просто людина i не просто навiть велика людина, можливо, вiн навiть взагалi не людина, а дещо бiльше, вища iстота, мiсiя якоi керувати не лише нами, але, можливо, усiм людством i навiть бiльше: усiм тваринним свiтом.
Ось до чого додумався! Мiсце керiвника людством, тваринним свiтом i всiею рештою зайнято Господом-Богом, який свою посаду, здаеться, поки що не збираеться нiкому уступати (ось вже де немае жодноi демократii!), це, звiсно, подумки заперечую. Але якби Тимоха на цьому зупинився. Так нi ж…
– Ми, – повiдомляе вiн, поринувши в стан надзвичайного збудження, – уявляемо його собi як чиновника, який сидить у Кремлi, приймае мiнiстрiв, вручае нагороди, i думаемо, що для нього це щось важливе. А для нього це лише дрiбна рутинна робота, що вiдволiкае його вiд iстинно грандiозного i несусвiтнього, що не пiддаеться людському розуму. Ви ще побачите, ви ще пересвiдчитесь, як зiв’еться вiн, як вiн пiднiметься гiрським орлом до незвичайних висот, як розправить своi могутнi крила, i весь свiт, все людство, задерши голови, спрямуе на нього свiй захоплений погляд.
– Яка маячня! – не стримався я i вигукнув.
– Що? – стурбовано перепитала Зiнуля. – Вам здаеться, що ви марите?
– Нi, менi здаеться, що вiн марить.
– Так, – сказала Зiнуля, – це бувае.
– Що бувае? – стривожено запитала Варвара.
– Бувае так, що людинi в мареннi видаеться, що марить не вона, а всi решта.
Я хотiв рiшуче заперечити. Але потiм подумав, а можливо, вона мае слушнiсть. Адже менi, я мушу зiзнатися, часто, дуже часто здаеться маренням усе, що я бачу довкола себе. Маренням здаються промови перших осiб держави, депутатiв, церковних iерархiв, прокурорiв, суддiв, рядових громадян, багато iдей, законiв, судових вирокiв здаються менi прийнятими людьми, що знаходяться в станi неосудностi. Ранiше подiбне сприйняття свiту не здавалось менi таким, що виходить за норму, а тепер я раптом подумав: якщо свiт менi здаеться божевiльним, то, можливо, справа не у свiтi, а все ж таки в менi? Весь свiт збожеволiв, а я нормальний, це, мабуть, кожному божевiльному так здаеться. І все ж таки… Коли я чую похвальбу, що ллеться зi всiх сторiн на нашого Перодера, менi чомусь згадуеться колись прочитане про Гаррi Трумена. Коли вiн у 1945 роцi став президентом, якийсь його друг сказав: «Гаррi, тепер, коли ти досяг вищоi точки у своiй кар’ерi, дуже багато людей знайдуть в тобi рiзнi достоiнства, яких ранiше не знаходили. З дня на день вони казатимуть тобi, що ти найрозумнiший, найталановитiший, краще за всiх тямиш у всiх питаннях i взагалi генiй. Але ми ж то з тобою знаемо, що це не так».
Цей текст я оправив би у золоту рамку i повiсив би в кабiнетах правителiв постреволюцiйноi Росii, котрi усi, кому щастило на вершинi влади протриматися бодай десяток лiт, неодмiнно захворювали манiею величностi й уявляли собi, що без них Росiя не може iснувати. Може iснувати без них. Але може i при них, займаючи у свiтi вiдповiдне мiсце. Щоби дiзнатися, яке саме, я вiдкрив свiй айпед i знайшов у ньому такий текст:
Рекорди й антирекорди
Росiя – найбiльша краiна у свiтi. Їi територiя – одна восьма частина чи дванадцять з половиною вiдсоткiв усiеi земноi сушi. Росiяни, що проживають на цих просторах, це усього лише два вiдсотки населення планети. При цьому Росiя займае:
• 1-ше мiсце у свiтi за розвiданими запасами природного газу (32 % свiтових запасiв газу);
• 1-ше мiсце у свiтi з видобутку й експорту природного газу (35 % свiтового видобутку газу);
• 1-ше мiсце у свiтi по видобутку нафти i друге мiсце по ii експорту;
• 1-ше мiсце у свiтi за розвiданими запасами кам’яного вугiлля (23 % свiтових запасiв);
• 1-ше мiсце у свiтi по запасах торфу (47 % свiтових запасiв);
• 1-ше мiсце у свiтi по запасах лiсових ресурсiв (23 % свiтових запасiв лiсу);
• 1-ше мiсце у свiтi по запасах кухонноi солi i друге мiсце по запасах калiйноi солi;
• 1-ше мiсце у свiтi по запасах питноi води i друге мiсце за об’емом прiсноi води;
• 1-ше мiсце у свiтi по запасах мiнтая, крабiв, осетрових у своiй 200-мильнiй економiчнiй зонi, i друге – трете мiсця по запасах трiски, оселедцевих, мойви, сайки, лососевих та iнш.;
• 1-ше мiсце у свiтi за розвiданими запасами олова, цинку, титану, нiобiя;
• 1-ше мiсце у свiтi по запасах i виробництву рудникового i рафiнованого нiкеля;
• 1-ше мiсце у свiтi за розвiданими запасами залiзних руд (близько 28 % свiтових запасiв);
• 1-ше мiсце у свiтi по експорту сталi i трете мiсце по експорту металопрокату;
• 1-ше мiсце у свiтi по виробництву й експорту первинного алюмiнiю;
• 1-ше мiсце у свiтi по експорту азотних добрив, друге i трете мiсця по експорту фосфорних i калiйних добрив;
• 1-ше мiсце у свiтi по запасах алмазiв i друге мiсце по iх видобутку;
• 1-ше мiсце у свiтi по фiзичному об’ему експорту алмазiв;
• 1-ше мiсце у свiтi за розвiданими запасами срiбла;
• 2-ге мiсце у свiтi за розвiданими запасами золота;
• 2-ге мiсце у свiтi за розвiданими запасами платини i перше мiсце за ii експортом;
• 3-те мiсце у свiтi за розмiрами державних золотовалютних резервiв;
• 3-те мiсце у свiтi за розвiданими запасами мiдi i свинцю;
• 3-те мiсце у свiтi за розвiданими запасами вольфраму i молiбдену;
• 1-ше мiсце у свiтi за протяжнiстю електрифiкованих залiзничний колiй;
• 1-ше мiсце у свiтi за числом щорiчних запускiв космiчних апаратiв;
• 1-ше мiсце у свiтi по кiлькостi проданих на експорт лiтакiв-винищувачiв;
• 1-ше мiсце у свiтi за постачанням на експорт засобiв ППО середньоi i малоi дальностi;
• 2-ге мiсце у свiтi серед краiн, що володiють найбiльшою кiлькiстю стрiлецькоi зброi;
• 2-ге мiсце у свiтi за постачанням озброень усiх видiв;
• 2-ге мiсце у свiтi за величиною пiдводного флоту;
• 1-ше мiсце у свiтi за величиною нацiонального багатства (за будь-яким методом розрахунку, як за абсолютною величиною, так i на душу населення);
• 1-ше мiсце у свiтi займае Росiя по iмпорту м’яса кенгуру з Австралii.
Читаючи це, я став проникатися гордiстю, але на пiвдорозi зупинився, подумавши, що пишатися, власне кажучи, нiчим. Адже цi всiлякi копалини, якими нашi надра набитi, адже не ми iх туди заклали, а значить, дякувати слiд Тому, хто це зробив до нас, а потiм нас над усiм цим розселив. Так що пишатися, я зрозумiв, нам нiчим, а порадiти е чому, сказав я сам собi i знову сам себе перервав запитанням: а чи е? Чи можу я пишатися тим, що ми першi у свiтi по експорту кенгурятини, якщо я в життi ii не куштував? Я запитав у Зiнулi, чи iла вона колись кенгуряче м’ясо. Вона здивовано запитала: «Чого?», i я звернувся з тим же запитанням до Пашi. Паша не тiльки не iв, але й про те, що iснують такi тварини, чув лише краем вуха.
Якби я був марсiянином, то, прочитавши весь наведений список, подумав би: як добре, напевне, живуть жителi цiеi краiни, в якоi надра набитi такими незчисленними багатствами. І дуже здивувався б, дiзнавшись, що Росiя займае:
• 62-ге мiсце в свiтi за рiвнем технiчного розвитку (мiж Коста-Рикою i Пакистаном);
• 67-ме мiсце в свiтi за рiвнем життя;
• 70-те мiсце в свiтi за використанням передових iнформацiйних i комунiкацiйних технологiй;
• 72-ге мiсце в свiтi по рейтингу витрат держави на людину;
• 97-ме мiсце у свiтi за доходами на душу населення;
• 127-ме мiсце у свiтi за показниками здоров’я населення;
• 134-те мiсце у свiтi за тривалiстю життя мужчин;
• 159-те мiсце у свiтi за рiвнем полiтичних прав i свобод;
• 175-те мiсце у свiтi за рiвнем фiзичноi безпеки громадян;
• 182-ге мiсце за рiвнем смертностi серед 207 краiн свiту.
Зате:
• 1-ше мiсце у свiтi за абсолютною величиною зменшення населення;
• 1-ше мiсце у свiтi за захворюваннями психiки;
• 1-ше мiсце у свiтi за кiлькiстю самогубств серед людей похилого вiку;
• 1-ше мiсце у свiтi за кiлькiстю самогубств серед дiтей i пiдлiткiв;
• 1-ше мiсце у свiтi за кiлькiстю дiтей, покинутих рiдними;
• 1-ше мiсце у свiтi за кiлькiстю абортiв i материнськоi смертностi;
• 1-ше мiсце у свiтi за кiлькiстю розлучених i народжених поза шлюбом дiтей;
• 1-ше мiсце у свiтi за споживанням спирту i продукцii, що мiстить у своему складi спирт;
• 1-ше мiсце у свiтi за продажем мiцного алкоголю;
• 1-ше мiсце в Європi за кiлькiстю померлих вiд пияцтва i тютюнокурiння;
• 1-ше мiсце у свiтi за споживанням тютюну i трете мiсце по виробництву тютюнових виробiв;
• 1-ше мiсце у свiтi за числом дiтей, що палять, i темпами приросту числа тих, що палять;
• 1-ше мiсце у свiтi за смертнiстю вiд захворювань серцево-судинноi системи;
• 1-ше мiсце у свiтi за кiлькiстю ДТП;
• 1-ше мiсце у свiтi за кiлькiстю авiакатастроф (за даними Мiжнародноi асоцiацii повiтряного транспорту рiвень авiакатастроф у Росii в 13 разiв перевищуе середньосвiтовий);
• 1-ше мiсце у свiтi за об’емами постачання рабiв на мiжнародний чорний ринок;
• 1-ше мiсце у свiтi за темпами росту числа доларових мiлiонерiв;
• 2-ге мiсце у свiтi за кiлькiстю доларових мiльярдерiв (пiсля США);
• 2-ге мiсце у свiтi за поширенням пiдроблених лiкiв (пiсля Китаю);
• 2-ге мiсце в Європi за кiлькiстю самогубств на душу населення (пiсля Литви);
• 2-ге мiсце у свiтi за кiлькiстю вбивств на душу населення (пiсля Колумбii);
• 2-ге мiсце у свiтi за числом журналiстiв, убитих за останнi десять рокiв;
• 2-ге мiсце у свiтi (пiсля Сербii) за кiлькiстю людей, що шукають притулку в розвинутих краiнах Заходу;
• 2-ге мiсце у свiтi за рiвнем бюрократii;
• 2-ге мiсце у свiтi за кiлькiстю в’язнiв на 1000 чоловiк (пiсля США);
• 2-ге мiсце у свiтi серед краiн-поширювачiв спаму;
• 3-те мiсце у свiтi за поширенням дитячоi порнографii;
• 3-те мiсце у свiтi за кiлькiстю тоталiтарних сект;
• 3-те мiсце у свiтi за кiлькiстю абонентiв сотового зв’язку;
• 3-те мiсце у свiтi за викраденням машин.
І хто винен, що при таких багатствах народ цiеi краiни живе в злиднях i приниженнях? Влада, яка дозволяе розкрадати цi багатства i сама бере участь в розкраданнi? Народ, який дозволяе так ставитися до себе? Де таке бачено, що двадцять три мiльйони жителiв краiни зi ста сорока живуть за межею злиднiв? Державний службовець Ігор Іванович також живе за межею, але з iншого боку. Його доход 5.000.000 (п’ять мiльйонiв!) рублiв на день (на день!) бiльший, нiж сiмсот громадян по iнший бiк межi отримують за мiсяць. При цьому держава, щоб не розоряти Ігора Івановича занадто вже, оплачуе його квартиру й окремо дае грошi на утримання до двадцятитрилiтнього вiку його дiтей.
Я давно змирився з думкою, що справедливостi нiде немае i бути не може, але нормальне людське суспiльство не може не рахуватися зi стремлiнням до неi. Тому справедливостi нема, але для того, щоб суспiльство мирилося з цим, несправедливiсть не мае бути разючою i занадто кидатися в очi. Радянський режим 70 рокiв проiснував крiм усього на тому, що пiдтримував у суспiльствi iлюзiю рiвностi. Рiвностi в скромностi умов побуту i споживання. Бiльшiсть радянських людей були приблизно рiвнi, живучи на порiвняно скромну зарплату, в вельми тiснуватих житлових умовах, довгий час у комунальних квартирах (одна родина – одна кiмната) i вищi зарплати не сильно переважали нижчi.
У серединi п’ятдесятих рокiв партiя вирiшила полiпшити житловi умови народу. Розпочалося масове будiвництво дешевих будинкiв. Багато людей переселялися в окремi квартири, але й тут для бiльшостi дотримувалися вiдносноi рiвностi. Кожна людина мала право на певну кiлькiсть метрiв i для бiльшостi перевищення цiеi норми було неможливим. Але, ясна рiч, була категорiя людей найбiльш поцiнованих державою. Представники вищоi партiйноi номенклатури, державнi чиновники, багатозiрковi генерали, дiячi мистецтва, котрi особливо вiдзначилися в прямих послугах державi, вченi з допуском до державних секретiв, якi особливо охоронялися. Цi користувалися благами, недосяжними усiй рештi громадян, але i iх привiлеi, по-перше, приховувалися, а по-друге, здаються нiкчемними в порiвняннi з тими, хто наближений сьогоднi до Першоi особи. Для цих жодних обмежень немае. Вони можуть володiти i володiють вiллами, палацами, яхтами i ще чортзна чим, п’ють вина цiною по декiлька тисяч доларiв за пляшку, тратять мiльйони на своi днi народження, запрошуючи захiдних, а хто бiднiш, вiтчизняних суперзiрок, i роблять це практично не ховаючись i нiчого не боячись, а народ дивиться на це, терпить i охоче вiдволiкаеться на якiсь радощi на кшталт спортивних свят i захоплення чужих територiй. Але чи буде вiн терпiти до нескiнченностi – питання, яке мусить бодай трохи турбувати наших правителiв. Народ наш довiрливий i терплячий, але колись таки розплющить вiн очi, погляне, що з ним витворяють, прокинеться, сповнений сил, i тодi… що вiн зробить тодi? 90 вiдсоткiв пiдтримують сучасний режим, вiрять в нього, не зважаючи нi на що, але режим даремно вважае iх своею надiйною опорою.
Дисиденти радянського часу подiлялися, грубо кажучи, на двi категорii: на тих, хто не любив режим змолоду, i на iнших, котрi вийшли з полум’яних комсомольцiв i комунiстiв. Першi, борючись iз владою, не надто обурювалися ii дiями, бо заздалегiдь знали, що вона така, яка е. Другi, спершу безоглядно вiрячи владi та ii вождям, люто накидалися на тих, кого влада оголошувала ворогами народу, на тих, хто сумнiвався в перевагах радянського ладу i генiальностi вождiв, але коли вони раптом прозрiвали, контраст мiж тим, у що вони вiрили, i правдою, яка вiдкрилася перед ними, був таким великим, що вони вiдчували себе пiдло обманутими i, враженi цим обманом, кидались на боротьбу iз владою так само люто i безкомпромiсно, як ранiше ii пiдтримували. Невже Перша особа нашоi держави не розумiе, що цi 90 вiдсоткiв стануть його найлютiшими ворогами, коли зрозумiють, як пiдло вiн використовував iх довiру? Невже не задумуеться над цим? Чи якiсь важливiшi справи його вiдволiкають?
– Саме так, що важливiшi, – вiдгукнулася Зiнуля, i я зрозумiв, що вона все-таки якимсь чином читае моi думки.
– Та якi ж у нього можуть бути важливiшi справи? – сказав я iй. – Адже Перша особа держави. Ну, так, я розумiю, у нього було важке дитинство, вiн мрiяв бути шпигуном. Вiн нiколи не готувався до тiеi ролi, яка випала йому найвипадковiшим чином. Але раз випала, невже йому не спадае на думку, яку вiдповiдальнiсть взяв вiн на себе? І невже, раз уже так вийшло йому увiйти нi з того, нi з сього в iсторiю, невже не хочеться йому зоставити в iсторii свiй слiд?
– Дуже навiть хочеться, – вiдповiла менi Зiнуля.
– То чому ж вiн для цього нiчого не робить?
– Вiн робить. Вiн навiть дуже робить, – заперечила Зiнуля. – І вiн залишить слiд. Вiн залишить такий слiд, якого нiкому ще не вдавалося залишити. Ось побачите, вiн скоро прославиться. Вiн скоро так прославиться, що ви навiть уявити собi не можете, як вiн прославиться.
Вона вже не вперше говорила зi мною натяками, менi надокучило iх розшифровувати, але думаючи про Перодера, я згадав свою розмову з Акушею.
Скiльки коштуе один мiльярд
Моiх друзiв одного зi мною поколiння практично нiкого не зосталося. З тих, що зосталися, Акуша на вiсiм рокiв молодший за мене, в нашому вiцi рiзниця не така вже й велика, але вона полягае в тому, що я пам’ятаю велику вiйну з першого дня до останнього, а Акуша всю ii пережив немовлям. Але в цiлому ми люди однiеi епохи, якою обидва i сформованi, давно сформованi, в усякому випадку, обидва вже старi люди.
Акуша – це товариська кличка, яка прилипла до нього iще зi шкiльних часiв. Повне його iм’я Борис Глiбович Акушев, тому для декого вiн Борисоглiбич, а для мене просто Борька чи частiше за все Акуша. Акуша, недавно втративши дружину, живе самотньо в старiй напiврозваленiй дачi, що дiсталася йому вiд дiда, старого бiльшовика, i займаеться самогоноварiнням виключно для особистого (iнодi разом зi мною) споживання. Колись якiсь багатi люди давали Акушi за його дiлянку шаленi грошi, але вiн вiдмовився. Багатii намагалися викурити його iншими способами, якось навiть найнатуральнiшим, себто дачу просто пiдпалили. Але за Акушу заступилась природа, саме налетiла така злива, що вогонь був погашений, не розповсюдившись. Багатi люди вчиняли проти нього ще якiсь дii, але вiн виявився достойним онуком свого дiдуся, в роки Громадянськоi вiйни приморського партизана, не пiддався погрозам i вистояв. Пенсiя в нього близько двадцяти тисяч, але вiн здае свою «двушку» в Москвi, i йому цього на його скромне життя вистачае. Вiн давно вже нiчого не пише, вважаючи, що в писаннi жодного смислу немае, все написано до нього. В принципi я з ним згоден, але все ж таки марнувати час просто так не привчений. На мое запитання, чим вiн цiлими днями займаеться, крiм самогоноварiння, Акуша вiдповiдае коротко: бережу здоров’я i думаю. Збереження здоров’я проявляеться в тому, що ранками вiн робить зарядку з гантелями, п’ятнадцять разiв пiдтягуеться на саморобнiй перекладинi й обливаеться холодною водою. Здоров’я йому потрiбне, бо, як вiн каже, ще треба декого пережити. Пiд деким вiн розумiе наших вождiв, а ми уже пережили Сталiна, Хрущова, Брежнева, Андропова, Черненка, Горбачова, Єльцина. Тепер сподiваеться пережити принаймнi ще одного.
Утiм, вiн не просто думае, а поглинае i перетравлюе величезну кiлькiсть iнформацii i любить ii обговорити. Вiн дивиться наш зомбоящик, сидить цiлодобово в iнтернетi, вичитуе новини, вiд яких на нього нападае жах. А може, його реакцiю слiд оцiнювати якось iнакше. Не жах, а якесь навiть сластолюбство при поглинаннi усiеi цiеi бридоти, яку iнтернет постачае йому в необмежених об’емах. Вiн бувае дуже розчарований, якщо не почуе в ефiрi i не знайде у Всесвiтнiй мережi чогось викривального, на кшталт розповiдi про безкарно привласненi мiльярди, про чиюсь розкiшну яхту, вiллу, дорогу машину, про гульбища на заходi дiтей високих чиновникiв, про прокурорiв, що беруть великi хабарi, про того самого, який отримуе 5 «лимонiв» за день, про рейдерськi захоплення, про людей, посаджених за грати за вихiд на мирний мiтинг.
Як це було за нашоi радянськоi молодостi, усiх, причетних до iснуючоi влади, вiн називае «вони». Ти чув, каже, вони усiх правозахисникiв примушують рееструватися як iноземних агентiв. Ти бачив, який годинник у секретаря нашого цього. Ти читав, вони дозволили полiцii застосовувати проти натовпу зброю.
Нещодавно на хабарах упiймали якогось генерала. Показували його палац, дванадцять кiмнат, шiсть чемоданiв грошей, золотi годинники, люстри, щось iще. Начебто ведеться боротьба з корупцiею, але когось заарештовують i показують по телевiзору все ним награбоване, а iнший, що накрав у десять разiв бiльше i постiйно викриваеться журналiстами, вiльно живе у своiх хоромах, iздить на «ролс-ройсi», носить годинника за триста тисяч доларiв, нiчого нi вiд кого не приховуе i приховувати не збираеться. Повне беззаконня, вiд якого не застрахований нiхто. За радянських часiв були хоча й не писанi, але зрозумiлi правила. Якщо ти, займаючи якусь посаду, iмiтуеш вiдданiсть режиму i вважаешся патрiотом (а на державнiй службi усi злодюги iмiтують вiдданiсть i вважаються патрiотами), то тобi прощаеться багато чого. Крадь, та знай мiру. Приблизно спiввiднось свою посаду, близькiсть до вищого начальства з кiлькiстю краденого, але не попадайся. Якщо ж уже попався, то щонайменше виключать з партii, знiмуть з посади, якщо й не посадять, то засунуть кудись геть iз очей. Тепер же немае жодноi мiри i жодних правил. Одного злодюгу показово саджають, а другого…
Всi пам’ятають iсторiю з мiнiстром, який украв мiльярди i, не догодивши комусь у чомусь iншим (але не тим, що украв мiльярди), став фiгурантом великоi справи. Скiльки було радостi в нашому суспiльствi, що прагне кровi i справедливостi! Інтернет гудiв. Телеканали охоче показували, як колишнiй любимчик найверховнiшого начальника покiрно з’являеться на допити в слiдчий комiтет. Народ переживав радiсне хвилювання, що ось воно, розпочалася справжня вiйна з корупцiею, всi наввипередки припускали, який строк вiн отримае, сподiвалися, що немаленький, а оптимiсти передбачали навiть розстрiл. І раптом все закiнчилося пшиком, справу тихцем закрили, екс-мiнiстр отримав нову посаду, не таку велику, як ранiше, але достатньо хлiбну, на тому все й завершилося.
Акуша нашу державу називае злодiйською i клептократичною, а головним злодiем, каже, е, я навiть боюсь сказати хто. І стверджуе, що ще рiк-два i держава розвалиться вiд корупцii. Я заперечую, що це нiсенiтниця, корупцiя у нас велика, але збитки вiд неi, як менi сказав один освiдомлений економiст, не бiльше двох вiдсоткiв вiд ВВП, це для такоi великоi i багатоi краiни нiщо.
– Два вiдсотки це нiщо, – каже Акуша, – але для того, щоб iх захистити, потрiбнi решта вiдсоткiв, яких ледь не вистачить до ста. Я кажу: як це так? Вiн каже: а ось так. Уяви, каже, собi, що ти голова держави, легiтимно обраний бiльшiстю народу. До того, як тебе вибрали, ти був чесним-пречесним, але коли в твоiх руках опинився ключик до всiеi казни держави, ти не втримався i з мiльярда мiльярдiв поцупив один.
– Всього-на-всього?
– Ну, якщо хочеш, сорок чи сто сорок мiльярдiв, не важливо, це все одно збиток для держави на тлi всiх iнших витрат мiзерний. Але якщо навiть один, вiн тягне за собою такi наслiдки, якi треба захищати усiею рештою бюджету краiни.
– Поясни, – кажу я йому.
– Пояснюю. Почнемо з того, що й один мiльярд неможливо поцупити одному, навiть якщо ти Най-Най. Укравши, ти мусиш подiлитися з тими, хто допомiг тобi це зробити, чи дати iм також украсти, чи просунутися по службi, чи отримати за безцiнь скiлькись-то гектарiв дорогоi землi, чи виграти тендер на будiвництво чогось крупного, чи очолити нафтову компанiю, чи ще якось винагородити послужливого чоловiка. Все це робиться негласно, але суспiльство складаеться з дуже багатьох людей, i деякi з них, особливо з тих, кому нiчого не перепало, бувають уважнi i цiкавi. Хтось щось дiзнаеться, пронюхуе, розпатякае, пiдуть чутки, витiк у пресу чи в iнтернет. Поки ти при владi, всi цi чутки i витоки тебе можуть не турбувати. Але як тiльки-но ти згадаеш, що твое перебування у владi обмежено конституцiйними строками, одразу дотямиш, що привiд для стурбованостi все-таки е. Є ризик, що той, хто легiтимно змiнить тебе на вищому посту, може зацiкавитися i вкраденими мiльярдами, i статками тих, хто допомiг тобi його украсти. Тому для початку треба спробувати заткнути пельку тим, хто занадто багато знае, патякае i виносить в iнтернет. Є багато способiв зробити це, але всi вони кримiнальнi i, мiж iншим, чогось коштують. Якщо ними скористатися, то у майбутньоi влади виникнуть додатковi питання. У передбаченнi цього ти прийдеш до висновку, що за владу, хочеш чи не хочеш, а прийдеться триматися. Значить, треба пiдправити конституцiю i наступнi вибори провести зi стовiдсотковою гарантiею виграшу. Якщо вибори справжнi, то стовiдсотковоi гарантii немае нi в кого, а якщо iншi, то тут треба залучити чарiвника Ч. Чарiвник зробить так, що iншi кандидати, якщо мають бодай найменший шанс, будуть знятi з перегонiв на самому початку i будуть замiненi пiдставними, але про всяк випадок i пiдставним розгулятися нiяк не дадуть. Також чарiвник Ч. проведе i вибори в наш начебто парламент зi стовiдсотковою гарантiею, що вiн весь буде слухняним i зайвих запитань нiколи не поставить. Зауважимо, що вибори чеснi коштують чималих грошей. Вибори нечеснi вимагають iще бiльше вкладень.
Нагадую, що все це менi пояснюе мiй друг Акуша.
– Тепер, – каже вiн, – дивись, що виходить. Вибори пройшли з грубими порушеннями. Вони настiльки грубi, що люди, велика маса, не витримали i вийшли на вулицю з протестом i вимогою повторних виборiв. Можеш ти це допустити? Якби не той мiльярд, який ти вкрав спочатку, ти мiг би вийти на вулицю, очолити цей протест, розпустити парламент i освiжити свою владу, вливши в неi нову енергiю. У крайньому випадку, пiти з честю. Але ти вже цього зробити не можеш, i тобi доводиться стати диктатором. Керiвникiв протесту – у кутузку, решту – кого задобрити, кого залякати. Для цього потрiбна полiцiя, готова виконувати будь-якi накази, пiдкупленi слiдчi, продажнi суддi. Їх всiх потрiбно заохочувати, пiдвищувати iм зарплати, спокушати iх iншими пiльгами, а iх чесних колег так чи iнакше вiдсувати вiд справ, аби правосуддя в жодному разi не змогло запанувати. У суспiльствi, в певному середовищi, невдоволення наростатиме. Щоби воно не розповсюдилося в широких масах населення, його слiд душити в зародку. Репресiями, загрозами репресiй, оголошенням особливо невдоволених iноземними агентами, п’ятою колоною, ворогами вiтчизни. Треба створити величезний i вмiлий пропагандистський апарат, який вихвалятиме твоi дii i чорнитиме твоiх супротивникiв. На все це витрачаю величезнi грошi. Ставши диктатором, ти втрачаеш здатнiсть тримати бiля себе обдарованих людей. Все бiльше тебе оточують люди, що вмiють лестити i пiддакувати, але все менш компетентнi. Державою керують усе гiрше i десь щось горить, щось валиться. Радники дають дурнуватi поради. Приймаються помилковi рiшення. Наприклад, вирiшити якусь проблему за допомогою маленькоi переможноi вiйни? Вдалося. Захопити якусь територiю без единого пострiлу? Вдалося! Народ трiумфуе. Рейтинг росте. Але при захопленнi територii радники i ти сам не прорахували, у скiльки обiйдеться ii захоплення, утримання i пiдтримка. Чи не стане ця територiя поперек горла? Поки що все йде добре i виникае спокуса захоплення ще однiеi територii. А тут сторона, що поступилася першим шматком, раптом спротивилась i просто-таки за наступний шмат вчепилася. Розпочинаеться вiйна i йде не так, як ти розраховував. Кров, злочини, помилки i втрати. Все це коштуе вже дуже великих грошей. А ще виясняеться, що крiм тебе, твоеi краiни i краiни, на яку ти напав, е iще зовнiшнiй свiт, який чомусь не залишаеться байдужим, починае тебе побоюватись i, побоюючись, пропонуе вiдступити або хоча б зупинитися. Ти вiдступати уже не можеш, тодi вони проти твоеi краiни здiйснюють недружелюбнi дii, приймають якiсь санкцii i, не розумiючи, як далеко ти збираешся зайти у своiх амбiцiях, розпочинають змiцнювати оборону. А ти, звичайно, сприймаеш це як виклик i зi свого боку розпочинаеш змiцнюватися. Витрачати бiльше грошей на армiю, на озброення i переозброення. Бюджет все бiльше орiентуеться на вiйну, на велику вiйну, здiйснюються вже зовсiм безумнi, безглуздi i непосильнi трати на виготовлення нових ракет, кораблiв, лiтакiв, танкiв i гармат. У результатi всього величезного бюджету величезноi краiни дев’яноста восьми вiдсоткiв його не вистачае, щоб замiстити двохвiдсотковий збиток, нанесений тобою з самого початку. А тим часом нафта дешевiе, рубль падае, все дорожчае i значнiй частинi населення вже не вистачае грошей нi на iжу, нi тим паче на лiки. Невдоволення зростае, зрiе щось на кшталт бунту, i ти, не знаючи, як з цим справитися, готовий на все для збереження своеi влади, свободи i життя. Намагаючись змiцнити систему, ти розставляеш на всi ключовi пости людей, що демонструють тобi вiдданiсть, а насправдi безпринципних i продажних. Саме тому, що вони продажнi, i вiдданiсть iхня такоi самоi якостi. На випадок чого, вони тебе, не гаючись, здадуть, пов’яжуть i доставлять на мiсце звершення правосуддя. Ти, вже не зважаючи нi на якi витрати, знову змiцнюеш армiю, змiцнюеш свою охорону, змiцнюеш полiцiю (нiкому з них при цьому не вiрячи), ти для можливого розгону людей виробляеш запаси гiрчичного газу, закупляеш водомети, заздалегiдь дозволяеш полiцейським на випадок чого застосовувати зброю. Але бувають же випадки, коли водомети не допомагають, а полiцейськi вiдмовляються стрiляти в людей. І все це тому, що колись ти пiддався жалюгiднiй по сутi спокусi украсти мiльярд. Утiм, коли ти побачиш, що у тебе вже виходу немае, ти зрозумiеш, сiм бiд – один одвiт, i до вкраденого мiльярду можна, не боячись, додати iще хоч сто-двiстi-триста, для максимальноi суворостi можливого суду i першого мiльярду буде досить.
Все це Акуша роз’яснював менi на пальцях, коли ми сидiли в нього на розваленiй його верандi i пили самогон чи, як вiн його називав, кальвадос, його власного виробництва з його ж яблук. А потiм я пiшов до себе, лiг i довго крутився i лише близько трьох ночi щойно заплющив очi, вiн менi подзвонив i, не поцiкавившись, чи не дуже пiзно, доповнив своi мiркування про вартiсть першого украденого мiльярда думкою, до якоi я дiйшов власним розумом:
– Слухай, забув сказати ще ось що. Укравши мiльярд, виправляючи конституцiю, посилюючи полiцiю, фальсифiкуючи вибори, вiн повинен i можливого наступника пiдiбрати, котрий вже щось украв, який, якщо i змiнить його при життi, то сам, в усьому цьому забруднений, розкривати його не посмiе.
Над чим ви зараз працюете?
Пригаданi мною мiркування Акушi навiяли менi смутнi думки, що якщо вiн правий, то немае жодноi надii, що у нас у хоч трохи осяжному майбутньому на вершинi влади може опинитися чесна людина. В усякому разi менi до цього за допомогою клiща чи без нього вже не дожити.
Щоб вiдволiктися вiд таких думок, я переключився на дурницю: зосередив свою увагу на якомусь апаратi, який зеленими i червоними iндикаторами переморгуеться.
– Цiкаво, – питаю Зiнулю, – що це у вас за прилад?
– А я не знаю, – стенула вона плечима.
– Як не знаете? – здивувався я. – Вiн для чогось же потрiбен.
– Не знаю, навiщось, може, i був потрiбен, а тепер так – бутафорiя.
Ось кажуть, що асоцiативний вид мислення це найнижчий вид мислення. Коли б я в це повiрив, мiг би померти вiд комплексу неповноцiнностi. Бо завжди мислю асоцiативно. Зiнуля сказала: прилад бутафорський. Я з нею негайно погодився i розвинув цю думку далi:
– У нас все бутафорське. Бутафорський уряд, бутафорський парламент, бутафорський суд, бутафорськi вибори, бутафорська невiдкладна медична допомога.
– Як ви мислите оригiнально, – оцiнила Зiнуля. – Ви також письменник.
– Що значить також? – не зрозумiв я.
– Ну, я маю на увазi Семигудiлов письменник i ви також.
– Це я також? – обурився я до глибини душi. – Це вiн також. Якщо вiн взагалi письменник.
– Петро Іллiч, – втрутилася з поправкою Варвара, – не просто письменник. А дуже вiдомий письменник. Набагато вiдомiший за вашого Семигудiлова.
– Ну, як це? – не повiрила Зiнуля. – Семигудiлова знають всi, навiть тi, котрi книжок не читають.
– Саме тi, хто не читае, а дивляться безглуздi ток-шоу по зомбоящику. А читачi книжок знають Петра Іллiча.
– А-а, – ставлення до сказаного Зiнуля виявила незрозумiлою, шанобливою, очевидно, емоцiею. – А над чим ви зараз працюете?
– Смiшне запитання, – сказав я.
– Чому смiшне?
– Тому, що цiкавитися, над чим письменник працюе зараз, е смисл тiльки в тому випадку, коли знаеш, над чим вiн працював ранiше.
– А над чим ви працювали ранiше?
– Петро Іллiч, – знову втрутилася Варвара, – написав дванадцять романiв. Але раз ви книжок не читаете…
– До восьмого класу читала. А потiм перша любов, перша вагiтнiсть, перший аборт, а далi було уже не до книжок.
– Але, може, ви до вагiтностi бодай роман «Зимове лiто» прочитали? – зробила припущення Варвара.
– «Зимове лiто»? – повторила Зiнуля. – Аякже! Ще й як читала! В дитинствi. І серiал дивилася. Як раз по цьому, як ви кажете, зомбоящику. Разiв два дивилася, не менше. А чого ж це ви одразу не сказали? Якби я знала, я би вас не тiльки в академiчну, в кремлiвську лiкарню влаштувала б.
– Та менi хоч у яку, аби швидше.
– А навiщо швидше? Вам що – кепсько? Та ви, я дивлюсь, зблiдли. Паша, що ти як молоко везеш? Жми на залiзку!
Клiщi з супутникiв
Паша натис на залiзку i далi ми хвацько поiхали: з мигалкою, крякавкою i сиреною. Посеред ночi пробок не було, але машин зоставалось iще чимало, i раз по раз вони накопичувались перед червоним свiтлом, але тодi ми iх обминали по зустрiчнiй i летiли на червоне свiтло. І я на якийсь час уявив себе поважним чоловiком, для якого немае нi черг, нi правил руху, який може з легким презирством позирати на тих, якi зобов’язанi дотримуватись швидкiсного режиму, не перетинати суцiльнi лiнii i рахуватися з кольором свiтлофора. І менi так сподобалось дивитися на цих, якi не мають права витикатись з ряду, перетинати якiсь лiнii, мусять стовбичити перед червоним свiтлом, що я бодай на короткий час вiдчув себе одним iз тих, котрi так iздять завжди. І Паша летiв по зустрiчнiй i на червоне свiтло, а iнодi пригальмовував, бачачи попереду зелений. Ось як мене везли! А ви кажете, не академiк! Втiм, занадто задаватися не буду, це ж не мене везли, а його, того, що сидiв у менi. А вiн же, падлюка, вже зовсiм не академiк. Вiн не академiк, а я, виходить, без нього i зовсiм нiхто, а з ним – його оболонка. Уявляете собi, я, людина, iнтелектуал, письменник, автор книжок, носiй багатьох звань i лауреат рiзних премiй, шанований сотнями тисяч чи навiть мiльйонами читачiв, з точки зору клiща, був всього лише його оболонкою. Поживним середовищем. Бiомасою. І лише як оболонка достойний того, щоб мене ось так возили. І при усвiдомленнi цього факту гордовите усвiдомлення, що я якийсь не такий, як всi, майже негайно пригасло.
Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/volodimir-voynovich/malinoviy-pel-kan/) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке
Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения